РІШЕННЯ
іменем україни
06 серпня 2014 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Висоцької В.С.,
суддів: Кафідової О.В., Ступак О.В.,
Умнової О.В., Фаловської І.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Мукачівської міської державної нотаріальної контори, Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання договору застави недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 21 травня 2014 року,
в с т а н о в и л а:
У лютому 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, вимоги якого під час розгляду справи уточнив та остаточно просив визнати недійсним та скасувати договір застави майна, укладений між ОСОБА_4 та Публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), посвідчений державним нотаріусом Мукачівської міської державної нотаріальної контори Герцускі В.Л. 26 вересня 2001 року і зареєстрований в реєстрі за № 1-3936, з тих підстав, що він цей договір не підписував, а отже, майновим поручителем не виступав.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 21 травня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі позивач просить скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на наступне.
Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Статтею 212 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 липня 1993 року ОСОБА_3 одержав у спадщину ј частки будинку АДРЕСА_1.
Заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 квітня 2011 року скасовано свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 14 вересня 2001 року, посвідчене Мукачівською державною нотаріальною конторою та зареєстроване в реєстрі за № 1-3828, в частині прийняття ОСОБА_4 спадщини у вигляді ј частки будинку АДРЕСА_1; визнано ОСОБА_3 спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_6 на Ѕ частки цього будинку.
26 вересня 2001 року між ОСОБА_4, ОСОБА_3 як майновим поручителем ОСОБА_4 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір застави майна, відповідно до якого на забезпечення виконання ОСОБА_4 взятих за кредитним договором від 26 вересня 2001 року № 1091/СП зобов'язань, згідно з яким вона отримала кредит у сумі 10 тис. грн, ОСОБА_3 передав у заставу банку будинок АДРЕСА_1, який належить йому та ОСОБА_4 у частині - 2/4 частки.
Указаний вище договір 26 вересня 2001 року посвідчений державним нотаріусом Мукачівської міської державної нотаріальної контори Герцускі В.Л. і зареєстрований у реєстрі за № 1-3936.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції відхилив доводи позивача ОСОБА_3 про те, що він не ходив до нотаріальної контори і оспорюваного договору не підписував, а також нічого не знав про його укладення, у зв'язку з їх недоведеністю належними і допустимими доказами, оскільки після призначення судово-почеркознавчої експертизи позивачем не було надано суду вільних зразків почерку, у зв'язку з чим експертом повернуто матеріали справи без виконання.
Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про необґрунтованість указаного позову.
Такий висновок суду є законним, обґрунтованим та узгоджується з наявними у справі доказами, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Разом з тим висновок про відмову в задоволенні позову суд обгрунтовував також пропущенням строку звернення до суду з цим позовом.
Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з вимогами ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно з роз'ясненнями, викладеними в п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», установивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Крім того, відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом та відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК України).
Таким чином, положення ЦК України про позовну давність застосовуються лише у випадку обґрунтованості позову. У разі, якщо вимоги позову є необґрунтованими, то суд має відмовити в його задоволенні за необґрунтованістю.
Сервисы для юристов