У часи Давньої Греції та Римської імперії надання грошей у позику під проценти вважалося явищем негативним і засуджувалося. Арістотель писав, що проценти є найбільш неприродною формою доходу, оскільки гроші призначені для обміну на товар і не можуть породжувати нові гроші.
Читайте статтю: Екс- Голова ВСУ Ярослав Романюк: До проблем визначення початку перебігу позовної давності
Так продовжувалося і в середні віки. Однак з плином часу та розвитком грошового обігу заборона давати гроші в борг під проценти стала скасовуватись. Прийнятий у 1804 році Цивільний кодекс Франції містив главу III титулу Х «Про процентну позику», ст. 1905 якого передбачила за договором позики можливість сплати процентів у грошовій формі. Оплатність кредитного договору в формі процентів передбачав також параграф 988 прийнятого в 1811 році Загального цивільного кодексу Австрії. Параграф 488 прийнятого в 1896 році Німецького цивільного уложення визначив проценти як плату за можливість користування чужим капіталом. Ці норми в названих кодексах залишаються чинними донині, а аналогічні закріплені в цивільних кодексах практично всіх сучасних країн.
Цивільний кодекс Української РСР 1963 року не допускав процентів по грошових зобов’язаннях за винятком операцій кредитних установ, зобов’язань по зовнішній торгівлі та інших випадків, зазначених у законі (ст. 170 Кодексу). Натомість ст. 536 Цивільного кодексу України прямо встановила, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.
За своєю правовою природою проценти є винагородою за користування чужими грошовими коштами. Це випливає зі змісту вже процитованої ст. 536 Цивільного кодексу України, а також зі змісту ст. 1048, 1054, 1058, 1070 Цивільного кодексу України, в яких проценти визначені як плата за позику, кредит, банківський вклад та банківський рахунок.
Аналізуйте судовий акт: Кредитний договір припиняє свою дію з дати направлення боржнику вимоги про дострокове погашення всієї суми боргу, тому вимоги про стягнення процентів після цієї дати задоволенню не підлягають (ВС/КЦС від 14.02.2018р., №564/2199/15-ц)
Судова практика щодо стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами також тривалий час була усталеною. Суди стягували проценти за користування чужими грошима як за період, на який кошти були надані, так і в разі порушення строку їх повернення — за весь час фактичного користування ними аж до дня повернення. Якщо в першому випадку стягувалися проценти, розмір яких встановлено в договорі, то в другому — проценти за неправомірне користування грошима, розмір яких також встановлювався в договорі, а за відсутності такого — на рівні облікової ставки Національного банку України. Крім того, на підставі ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України нараховувалося 3% річних від простроченої суми.
Практично не виникає дискусій з приводу правової природи процентів і в юридичній літературі: науковці-цивілісти різних поколінь визнають, що проценти є винагородою за користування чужими грошовими коштами. Однак влітку минулого року було оприлюднено постанову Великої Палати Верховного Суду, яка у прагненні запровадити нові підходи в застосуванні положень закону щодо процентів за користування чужими грошима внесла істотні корективи в сформовану судову практику. Згідно з правовим висновком Великої Палати, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування, а далі його права та інтереси забезпечені ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання.
Ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України встановлює, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочки, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто у межах строку кредитування боржник має сплачувати проценти, розмір яких встановлено договором, а в разі подальшого неправомірного користування поза межами строку кредитування — 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У подальшому такий правовий висновок було повторено ще в кількох рішеннях у інших справах, розглянутих Великою Палатою.
Щодо правової природи процентів, передбачених ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, в доктрині триває одвічна дискусія: одні вчені вважають, що ці проценти є санкцією за порушення грошового зобов’язання, інші — що платою за неправомірне користування чужими грошовими коштами. Яку саме з цих двох доктринальних теорій поділяє Велика Палата, в тексті ухвалених нею судових рішень не вказано.
Коментуючи правовий висновок Великої Палати, представники Верховного Суду посилаються на нього як на приклад ефективного захисту прав споживача банківських послуг шляхом виведення боржника з банківської боргової ями. Намагання Великої Палати захистити людину, тим більше у правовідносинах з банком, в яких людина є завідомо слабкою стороною, заслуговує на повагу та всіляку підтримку.
Блог