Питання спадкування на обов’язкову частку породжують низку проблем у нотаріальній і судовій практиці. Це зумовлено комплексом чинників, включаючи протиріччя між соціально-забезпечувальним характером обов’язкової частки у спадщині і суто приватно-правовою природою заповіту; невідповідність мети обов’язкової частки у спадщині сучасним реаліям розвитку спадкових правовідносин, потребам суспільства, яке потребує не обмеження свободи заповіту і неможливість його складання всупереч потребам сім’ї, а більш гнучких конструкцій поєднання волі заповідача і інтересів спадкоємців.
Право на обов’язкову частку у спадщині є законодавчою мірою втручання у свободу заповіту, коли визначене коло спадкоємців першої черги отримують право на спадкування за законом незалежно від змісту і всупереч заповіту. Яка мета такого втручання у свободу заповіту, який є основоположним принципом спадкового права? Уявляється, що це може пояснюватися такими обставинами.
По-перше, захист спадкоємців від волі заповідача, коли остання перетворюється у свавілля, і такий захист надається не усім спадкоємцям, а лише тим, хто його потребує із економічних міркувань. Відповідно обов’язковою часткою наділяються спадкоємці, які на момент відкриття спадщини потребують утримання. Якщо спадкоємці мали чи розраховували на утримання за життя спадкодавця, то буде послідовним і передбачуваним збереження такого утримання і після його смерті.
По-друге, правила про обов’язкову частку є специфічним проявом функцій соціальної держави, коли національна система соціального забезпечення є неефективною, у повній мірі виконати покладені завдання не може, тому законодавець вбачає доцільним виконувати соціальні функції з утримання за рахунок спадщини.
І по-третє, у конструкції обов’язкової частки у спадщині поєднані не тільки цивільно-правові і соціальні складові, а й різні види спадкування, оскільки обов’язкова частка є спадкуванням за законом, але право на обов’язкову частку виникає лише за наявності заповіту. Не випадково ст. 1241 Цивільного кодексу України про обов’язкову частку уміщена законодавцем у главі, яка регламентує спадкування за заповітом. Це свідчить про складність і неоднорідність спадкових відносин при спадкуванні обов’язкової частки у спадщині.
Сутність права на обов’язкову частку у спадщині
Право на обов’язкову частку — це суб’єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту.
Такий погляд на обов’язкову частку поділяється у практиці Верховного Суду, який зазначає, що право на обов’язкову частку — це суб’єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (ст. 1261 ЦК) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Хоча норми про право на обов’язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов’язкову частку належить до спадкування за законом. Тобто право на обов’язкову частку існує лише за наявності заповіту.
Отже, конститутивною ознакою права на обов’язкову частку є те, що воно існує лише за наявності заповіту. За відсутності заповіту, у випадку його скасування заповідачем або визнання його судом недійсним, право на обов’язкову частку не виникає. При цьому не обов’язково, щоб це був заповіт на все майно, право на обов’язкову частку виникає і тоді, коли заповітом охоплено лише частину спадщини, що не виключає і спадкування за законом (ч. 2 ст. 1223 ЦК).
Хоча норми про право на обов’язкову частку розміщені законодавцем у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за юридичною природою право на обов’язкову частку належить до спадкування за законом. Тому слід звернути увагу, що право спадкоємця на обов’язкову частку в спадковому майні посвідчується свідоцтвом про право на спадщину за законом, хоча і відповідної форми.
За відсутності заповіту, у випадку його скасування заповідачем або визнання його судом недійсним, право на обов’язкову частку не виникає. Право на обов’язкову частку у спадщині відноситься до спадкування за законом, незважаючи на структурне розміщення відповідної норми у гл. 85 ЦК. Закон не тільки визначає перелік осіб, наділених цим правом, а й встановлює її розмір, що дозволяє прослідкувати чітку аналогію із колом спадкоємців за законом і розподілом спадщини між ними3 . Але в цілому вести мову про існування права на обов’язкову частку у спадщині можливо лише за наявності заповіту, а не взагалі. Іноді законодавець викладає у нормах спадкового права такі формулювання, які вимагають замислитися над сутністю права на обов’язкову частку у спадщині. Так, у гл. 86 ЦК міститься ст. 1259 про підстави і порядок зміни черговості одержання права на спадкування. У цій статті вказано, що черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині. Стосовно останньої тези постає питання, як може такий договір порушувати чи не порушувати прав необхідного спадкоємця, якщо немає заповіту, відповідно відсутня і обов’язкова частка, а є лише спадкова частка спадкоємців за законом. Не викликає сумнівів, що ч. 1 ст. 1259 ЦК у цьому аспекті застосовується лише тоді, коли існує заповіт, яким охоплена певна частина спадщини, і одночасно здійснюється спадкування за законом майна, не охопленого заповітом і щодо такого майна заінтересованими спадкоємцями за законом укладається договір про зміну черговість одержання права на спадкування. Відповідно якщо заповіт відсутній, відсутня і обов’язкова частка у спадщині, а тому немає підстав вести мову про порушення цим договором прав спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині.
Блог