Можливість звернення особи до суду для вирішення спору розглядається сьогодні як одна з невід’ємних демократичних цінностей та здобутків соціальної еволюції, що є способом утвердження сили закону, а не закону сили. З огляду на це, судова реформа розглядається у контексті пріоритету державницьких реформ, а всі її прояви характеризуються гострою актуальністю за запитом суспільства.
Поруч із проблемами подолання корупції, утвердження інших високих стандартів здійснення правосуддя слід визначати першочерговим напрямком розвитку правової системи України. Серед таких стандартів – ефективність отриманого захисту прав, свобод та інтересів за наслідками звернення до суду –є загальновизнаним у світі збірним складним поняттям, яке в найбільш загальних рисах, на нашу думку, можна охарактеризувати через реальний вплив судового рішення у спірних правовідносинах з метою досягнення особою присуджених судом змін у її статусі.
Вищою цінністю правосуддя є не процес, а, очевидно, – його результат для особи.
Не зважаючи на часті звинувачення науковців у надмірному теоретизуванні та відірваності від проблем практики, відсутність надійного доктринального підґрунтя неминуче зумовлює кризу у правозастосуванні. Чим вищий рівень теоретичної проблеми, тим глибший та системніший рівень загроз на практиці, що має своїм наслідком втрати у юридичній визначеності при правовому регулюванні. Водночас, зважаючи на основи правової системи України ігнорування тенденцій, вироблених практиками правозастосування, особливо якщо йдеться про Верховний Суд України та вищі спеціалізовані суди, є рівноцінним ігноруванню результатів «польових» дослідів у інших галузях знань, що веде до хиб методики дослідження, а отже – результату.
Однією з таких важливих проблем, які вимагають детального та виваженого спільного підходу є застосування способів захисту прав, свобод та інтересів осіб судами у спорах, які виникають із застосування суб’єктами владних повноважень дискреції (адміністративного розсуду). В умовах актуального нормотворчого процесу реформи неделіктних судових процесів, вважаємо, що звернення до цієї теми є необхідним, з огляду на виявлені і узагальнені проблеми судової практики, з метою їх подальшого врахування.
Останні тенденції практики у судових рішеннях Вищого адміністративного суду України надали численні матеріали глибинного переосмислення практиками теорії дискреційних повноважень у взаємозв’язку із застосуванням повноважень адміністративних судів для повного виконання завдань адміністративного судочинства та ефективного судового захисту прав, свобод та інтересів осіб.
Не вдаючись у глибокий аналіз поняття та природи дискреційних повноважень та адміністративного розсуду у діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, слід ствердно відзначити, що вони є невід’ємними елементами здійснення публічного управління, виходячи з засад динамічної соціальної діяльності. Постійна зміна вихідних умов застосування норми не дає можливості у багатьох випадках сконструювати «загальне» правило конкретної поведінки, визначаючи в диспозиції фактично умови її дії. Однак, навіть тоді, висновок про наявність чи відсутність відповідних нормативних обставин є результатом інтелектуально-варіативної оцінки фактичних та юридичних умов.
Закладений як правовий постулат функціонування новітніх демократичних державних устроїв принцип розподілу влад (в тому числі, найбільш конкретно визначений у формулюванні припису ч. 1 ст. 6 Конституції України) вимагає чіткого розподілу повноважень між законодавчою, виконавчою і судовою гілкою влади, що має своїм наслідком розмежування законотворчості, адміністрування (управління) та судочинства як відповідних їм форм реалізації влади відповідними гілками. З огляду на це, чітке дотримання структури розведення відповідної компетенції в системі «ваг та стримувань» елементів державного апарату є метою, абсолютне досягнення якої, на нашу думку, є недосяжне. Так, наприклад, слід відзначити, що діяльність суду при вирішенні спорів, які виникають зі здійснення управління, має багато спільного з безпосереднім управлінням та фактично є формою державного впливу на суспільні відносини. Основна підстава ототожнення полягає у єдиному онтологічному джерелі контрольної діяльності з боку держави, різновид якої реалізується і у діяльності судової гілки влади, особливо при здійсненні адміністративного судочинства, оскільки державний контроль є специфічною та універсальною правовою формою управлінської (у широкому значенні) діяльності органів держави. Контроль за своєю суттю завжди передбачає двосторонній зв’язок, що актуалізує проблему не лише отримання достовірної інформації контролюючим суб’єктом, але й адекватної реакції на виявлені порушення підконтрольною особою.
В цих умовах різко зростає поріг «чутливості» кожного суб’єкта щодо реалізації повноважень іншими, які здатні вплинути на сферу його виключної компетенції, а отже порушити монополію реалізації влади у тій чи іншій сфері.
Чи не найбільш гостро на сьогодні це питання постає в частині реалізації повноважень адміністративних судів щодо обрання способу захисту у спорах із суб’єктами владних повноважень шляхом зобов’язання до вчинення дій (п. 2 ч. 2 ст. 162 КАС України), що розглядається як примус до реалізації повноважень. Зважаючи на те, що в багатьох випадках рішення про застосування тієї чи іншої норми, або ж її незастосування ґрунтується на адміністративному розсуді, втручання судів у цю діяльність розглядається суб’єктами публічного адміністрування як наступ на їхню автономію в рамках системи розподілу влад. Така тенденція зумовлює і підвищену обережність самих суддів, які із надзвичайною пересторогою підходять до застосування своїх процесуальних можливостей.
Підтримуємо загальну позицію, яка зводиться до того, що судова влада, вирішуючи спори адміністративно-правового характеру, не підміняє собою інші державні органи, не здійснює належні останнім адміністративні функції, а лише захищає порушене чи оспорене право через реалізацію власних правомочностей. Судова влада лише визначає, чи порушує конкретне рішення чи дія (бездіяльність) суб’єкта права правові норми, і яка санкція за це передбачена нормою, що підлягає застосуванню. Водночас, законодавча чи виконавча влада мають можливість творчого вирішення завдань, які стоять перед ними, коли вони створюють при реалізації своїх правомочностей нові норми права чи нові управлінські дії або ж рішення. Судова влада лише покликана впливати на поведінку суб’єктів вже існуючого спірного правовідношення, припиняючи своїм рішенням спір, відновлюючи порушене право, перетворювати поведінку суб’єктів із протиправної на правомірну[1].
Блог