Примушування до самовикриття

«Примушування» та «самовикриття» – взаємовиключні поняття. Примушування полягає у тому, щоб заставити людину вчинити певні дії чи утриматись від них усупереч її волі (бажанню). Його засобом виступає фізичний або психічний примус – погроза заподіяння певної шкоди (настання негативних наслідків) чи реальне її заподіяння. Натомість самовикриття передбачає вільну дію, яка ґрунтується на самостійно сформованому бажанні особи вчинити таку дію (яка відповідає її внутрішній волі).

Право на свободу від самовикриття

Право на свободу від самовикриття є фундаментальним правом людини, яке не може бути обмежене за жодних обставин (ст. 64 Конституції). Конституцією (ст. 63) встановлено, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Право на мовчання також випливає з низки міжнародно-правових актів та визнано рішеннями Європейського суду з прав людини.

Зміст свободи від самовикриття та права не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї як загальної засади кримінального провадження розкрито у ст. 18 КПК, якою передбачено, що:

1) жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення;

2) кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права;

3) жодна особа не може бути примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім’ї кримінального правопорушення.

Відтак, під свободою особи від самовикриття та правом не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї «слід розуміти гарантовану законодавством України та міжнародними нормативно-правовими актами можливість кожного учасника кримінальної процесуальної діяльності вільно, самостійно вирішувати чи надавати інформацію й інші докази щодо себе, близьких родичів чи членів сім’ї особам та органам, уповноваженим на ведення кримінального провадження».

За змістом законів України та міжнародно-правових актів ця засада кримінального провадження поширюється не лише на відмову від надання інформації, що має прямо інкримінуючий характер, а й припускає можливість не повідомляти інформацію, що може у подальшому безпосередньо чи опосередковано бути використана проти інтересів підозрюваного чи обвинуваченого (та інших учасників процесу), та містить право на відмову від надання органу досудового розслідування чи суду інших доказів (документів, речових доказів, знарядь злочину, об’єктів злочинного посягання чи інших предметів, що можуть стати засобом викриття винуватих).

Право на свободу від самовикриття безпосередньо корелюється з безумовним обов’язком держави доводити винуватість особи у вчиненні злочину. Загальновизнаним у світі є принцип, відповідно до якого тягар доведення винуватості особи у вчиненні злочину лежить на державі та за жодних обставин не може бути покладений (перекладений) на підозрюваного/обвинуваченого.

Свобода від самовикриття також безпосереднім чином пов’язана з презумпцією невинуватості. Статтею 62 Конституції встановлено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.