«Право громадян на зброю – pro et contra»: про право громадян на володіння бойовою вогнепальною зброєю

Питання про право громадян на володіння бойовою вогнепальною зброєю перебуває сьогодні у центрі уваги українського суспільства.

Хоча якщо бути абсолютно відвертим, воно стало обговорюватись у суспільстві і вітчизняним законодавцем, практично з перших років після здобуття незалежності. Особливої актуальності, із зрозумілих причин, воно набуло після «Революції гідності». І усі ці роки, і навіть сьогодні, у суспільстві відсутня єдність підходів до вирішення цього питання.

Причин для цього багато як і доводів, які кладуться прихильниками тієї чи іншої позиції в її обґрунтування. Спробуємо розібратись у ситуації, розглянути аргументи «сторін» та дати оцінку як їм, так і ситуації у цілому.

Однак спочатку коротка історична довідка

Історична довідка – «Право громадян на зброю у Російській імперії, Радянському союзі та деяких зарубіжних країнах»

Не поринаючи у глибину століть, коли право власності на зброю було ознакою вільної людини, зупинимось на регулюванні цього питання в останні роки існування Російської імперії, напередодні більшовистського перевороту 1917 р. При цьому використаємо відомості, які наводить знаний фахівець у галузі зброї доктор юридичних наук, про­фесор, відомий російський письмен­ник Данило Корецький. Він, зокре­ма, пише: «... До 1917 року піддані Російської імперії користувались правом на придбання та зберігання вогнепальної зброї (пістолетів і ре­вольверів) в цілях самооборони, а та­кож для полювання та заняття спор­том.

Психічно здоровим та правослухняним громадянам дозвіл на придбання зброї видавав генерал-губернатор, губернатор або градона­чальник... При цьому ціни були зов­сім доступні для «простих людей»: шомпольний пістолет "Оборона" коштував 3, 5 карбованця, револьвери «Велодог» — від 12 до 20, а браунінг — 25 карбованців при мінімальній мі­сячній заробітній платні 16—20 кар­бованців... Дітям і підліткам дарували малопотужні рушниці «Монте-Крісто» з м’якими кулями, які продавались без спеціального дозволу. Якщо набувалось щось більш серйозне, брали дозвіл у поліції або у влади».

Після жовтневого перевороту більшовики одразу почали вилучати зброю, а до тих, хто її утримував, застосовували суворе покарання (у перші роки ра­дянської влади, аж до вищої міри соціального захисту – розстрілу). Це було зрозумілим, оскільки у всі періоди іс­нування радянської влади партій­на більшовицька еліта боялася на­родних заворушень які б могли скинути їхню владу.

При цьому, як і в усьому іншому, в Радянському Союзі і в питаннях зі зброєю існувала диференціація – правом мати зброю були наділені партійні і радянські керівники відпо­відних рівнів (починаючи з районно­го). Партійно-господарська номенклатура озброювалась першим серійний самозарядний пістолетом моделі Коровіна, який отримав офіційну назву «Пістолет Тульский, Коровіна, зразка 1926 року». Якщо хтось пам’ятає «Записки слідчого. Старий знайомий» Л. Р. Шейніна, то в оповіданні «Новорічна ніч» вбивство власної дружини та її коханця, яке вчинив відповідальний радянський працівник, було здійснено саме при допомозі цього пістолету.

Така ситуація мала місце протягом всього часу існування радянського строю. При цьому склалась парадоксальна ситуація при якій навіть оперативний склад МВС міг отримати зброю вик­лючно на підставі спеціального ра­порту і то лише на короткий час. Застосування зброї у будь-якому випадку розглядалось керівництвом як надзвичайний випадок і підлягало розслідуванню. Не маючи нічого проти такого підходу, як такого, звернемо увагу на інше – як наслідок такого розслідування винним практично завжди визнавався оперативний працівник, який притягався до кримінальної відповідальності.