Проблематика правового врегулювання спорів про визначення місця проживання дитини з батьком.
Ні для кого не секрет, що і в Україні, і в сусідніх державах за умови розлучення та окремого проживання батьків склалась практика визначення місця проживання дитини разом з матір'ю, особливо якщо остання має «на папері» взірцеві характеристики та довідки, офіційно працевлаштована і вже встигла переконати орган опіки та піклування в тому, що батько «справжній злочинець і тиран». В основу низки шаблонних рекомендаційних висновків органів опіки та піклування та рішень суду як правило покладається дискримінаційний принцип 6 Декларації прав дитини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, за яким малолітня дитина, окрім виняткових обставин, не може бути розлучена зі своєю матір'ю. Застосовуючи вказаний принцип 6 Декларації, органи опіки та піклування та суди фактично «перекладають» із себе відповідальність на вказаний документ, однак ґрунтовного аналізу потребує питання, чи взагалі правомірним є застосування судами цього принципу та положень Декларації під час вирішення справ про визначення місця проживання дитини з одним із батьків.
Незважаючи на те, що більшість судів посилаються саме на вказаний принцип 6 Декларації прав дитини при правовому обґрунтуванні визначення місця проживання дитини разом з матір'ю, — таке посилання прямо суперечить статті 9 Конституції України.
Так Декларація прав дитини від 20.11.1959 року у розумінні статті 2 Закону України «Про міжнародні договори України» не є міжнародним договором, і має рекомендаційний характер, оскільки зазначена Декларація ООН з прав дитини є міжнародним політичним документом, як і переважна більшість інших аналогічних документів Генеральної Асамблеї ООН (резолюції, рішення, декларації). Дана позиція підтверджена листом Міністерства юстиції України, що знаходиться у відкритому доступі в інтернет мережі (підписана заступником міністра з питань європейської інтеграції) від 02.03.2016 № 6953/1264−0-4−16/12 і надана на офіційний запит голови української громадської організації «Батько має право». Аналогічна позиція викладена і у листі-відповіді Адміністрації Президента України від 12.03.2016 № 43−01/222 на лист голови громадської організації «Батько має право» і також знаходиться у відкритому доступі на просторах інтернет-ресурсів.
Аналізуйте судове рішення: Раритетне рішення: суд відібрав дитину врахувавши її думку, визначив місце проживання з батьком та стягнув з матері аліменти на утримання (ВССУ у справі № 6-41755ск14)
Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Також відповідно до ч. 7 статті 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Отже, з огляду на те, що Декларація прав дитини від 20.11.1959 року не є міжнародним договором, а вважається міжнародним політичним документом, і, відповідно, питання її ратифікації навіть не видається можливим, застосування національними судами дискримінуючого принципу 6 Декларації є безпідставним, необґрунтованим та таким, що прямо суперечить статті 9 Конституції України.
Відповідно обґрунтованим при вирішенні спорів про визначення місця проживання дитини є застосування судами положень Конвенції про права дитини від 20.11.1989, ратифікованої Постановою ВРУ № 789-XII від 27.02.1991 року, якою стверджується рівність батьків щодо можливостей на виховання дитини і права на проживання з нею. Аналогічна правова норма викладена в ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», за якою батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов’язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Також відповідно до ч. 6 статті 7 Сімейного кодексу України жінка та чоловік мають рівні права і обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї.
Отже, при правовому обґрунтуванні визначення місця проживання дитини з одним із батьків суд має виходити з принципу рівності прав батьків щодо їх дітей, передбаченого чинним національним законодавством України, зокрема і Конвенцією про права дитини, а не дискримінуючого принципу щодо переважного права матері на «нерозлучення» з дитиною, як це зазначено у Декларації з прав дитини 1959 року.
Блог