Проблематика позовної давності вже неодноразово піднімалася, але розвиток законодавства та практики його законодавства, навіть в умовах воєнного стану, є настільки динамічним, що вимагає додаткової уваги і аналізу.
Позовна давність як інститут приватного права пов’язує логічним ланцюжком суб’єктивне матеріальне право, можливість його здійснення за допомогою юрисдикційних механізмів примусового характеру, відповідальність за порушення суб’єктивного права та інтересу і правомірне звільнення від відповідальності, з поєднанням у цьому інституті конструкцій матеріального і процесуального права у міжгалузевому розрізі. В умовах сьогодення існує потреба не тільки аналізу позовної давності у контексті різних видів правовідносин і способів захисту, а відслідковування подальшого розвитку цього інституту.
Читайте статтю: Звернення позивача до суду з пропуском строку позовної давності більше не є гарантією відмови у задоволенні позову. Новели Верховного Суду.
Наразі динамічно розвивається процес радикальних змін цивільного законодавства, який буде зачіпати усі сфери цивільно-правового регулювання, включаючи інститут позовної давності. Концепція оновлення Цивільного кодексу України передбачає, що норми ЦК щодо позовної давності підлягають коригуванню. Передусім це стосується ст. 257 ЦК, яка помилково визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Це є напрямком реформування позовної давності у подальшому, наповнення цього поняття іншим змістом, внесення змін не тільки до ЦК, а й до інших законів, які містять норми про позовну давність. Але побачити чіткі контури формули позовної давності у реформованому ЦК поки що досить складно.
Законодавче визначення позовної давності і проблеми його застосування
Своєчасність захисту приватного права особи підпорядковується, в першу чергу, закономірностям розвитку інтересів у приватноправовій сфері, а строк позовної давності лише слугує її часовим фоном. Позовна давність є тим ланцюжком, що поєднує відповідний приватний інтерес, суб’єктивне право із можливістю їх здійснення, захисту або втрати внаслідок спливу певного часу. Цей цивільно-правовий інститут є тим критерієм, своєрідним лакмусовим папірцем, за яким можна судити про наявність чи відсутність заінтересованості особи у захисті своїх суб’єктивних прав, відношення до їх втрати. При цьому не слід вдаватися до применшення значення позовної давності, оскільки за відсутності цього строку істотно зменшиться ефективність впливу права на суспільні відносини, що ним регулюються, а це, у свою чергу, призведе до втрати ними системності та упорядкованості, причому не тільки темпоральної.
Зв’язок позовної давності та відповідальності не носить характеру простої лінійної залежності, а є діалектичним, багатоаспектним. Строк позовної давності «зв’язує» механізм відповідальності у багатьох параметрах, перш за все стосовно підстав звільнення від відповідальності. В інституті позовної давності основна думка закону — обмеження позову певним часом, законодавцю відомо, що позов спрямовано на правопорушення і що з настанням строку воно стане безкарним.
Цей доктринальний підхід наразі підтримується практикою ЄСПЛ та позицією Верховного Суду, який погодився з підходом ЄСПЛ, що позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Строки позовної давності мають на меті гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу. Характерно, що коментуючи судову практику і рішення Верховного Суду, суддя КАС ВС Володимир Кравчук вказує на спільні риси і відмінності строків звернення до суду і позовної давності: їх спільними рисами є порядок обчислення, а відмінностями, яких набагато більше, визначає: характер правовідносин (публічні/приватні), підстави застосування (ініціатива суду/заява сторони), тривалість (6 місяців/3 роки), імперативність (сторони можуть збільшити строк давності), можливість зупинення і переривання позовної давності, правові наслідки пропущення (без розгляду/відмова у позові).
Довгий час у теорії цивільного права і юридичній практиці позовна давність розглядалася як інститут матеріального права, що мало відповідні наслідки, відображені у законодавстві. Але наразі спостерігається тенденція щодо «процесуалізації» строку позовної давності, його бачення вже як строку процесуального, особливо у адміністративному судочинстві. Це слід ураховувати в подальших аналітичних розсудах і формуванні судової практики.
Читайте статтю: Сучасні тенденції застосування позовної давності у судовій практиці
Позовна давність і процесуальний строк звернення до суду
Блог