ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 лютого 2014 року м. Київ Верховний Суд України у складі:
головуючого Романюка Я.М., Суддів:Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С., Вус С.М., Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Григор'євої Л.І., Гриціва М.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Гусака М.Б., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Заголдного В.В., Канигіної Г.В., Кліменко М.Р., Короткевича М.Є., Коротких О.А., Косарєва В.І., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Кузьменко О.Т., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Патрюка М.В., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Скотаря А.М., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., Шицького І.Б., Фесенка Л.І., Школярова В.Ф., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1, за участю заінтересованих осіб: виконавчого комітету Добрівської сільської ради Сімферопольського району Автономної Республіки
Крим, Кримського Республіканського психоневрологічного диспансеру, ОСОБА_2 про скасування рішення суду про визнання особи недієздатною та поновлення її цивільної дієздатності за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Сімферопольського районного суду від 4 листопада 2010 року, ухвали апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 12 січня 2011 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 березня 2011 року,
в с т а н о в и в :
Рішенням Сімферопольського районного суду від 10 липня 2007 року ОСОБА_1 визнано недієздатною.
У листопаді 2010 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про скасування рішення суду про визнання її недієздатною та поновлення її цивільної дієздатності.
Ухвалою судді Сімферопольського районного суду від 4 листопада 2010 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 12 січня 2011 року, заяву ОСОБА_1 повернуто без розгляду по суті з тих підстав, що вона не має права самостійно звертатись до суду з такою заявою.
Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 березня 2011 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на зазначені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій.
Рішенням Європейського суду з прав людини від 30 травня 2013 року у справі «Наталія Михайленко проти України», яке 30 серпня 2013 року набуло статусу остаточного, Європейським судом з прав людини констатовано, що у цій справі відсутність у заявниці можливості безпосередньо вимагати поновлення своєї цивільної дієздатності призвела до того, що це питання не розглядалося судами взагалі. Європейський суд з прав людини в своєму рішення зазначив, що «відсутність судового розгляду цього питання, яка серйозно вплинула на численні аспекти життя заявниці, не можна виправдати легітимними цілями, що лежать в основі обмеження доступу до суду осіб, визнаних недієздатними» (п. 40). За таких обставин Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що ситуація, в якій опинилася заявниця, призвела до відмови у правосудді щодо можливості забезпечення перегляду її цивільної дієздатності, тобто було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Посилаючись на зазначене рішення Європейського суду з прав людини, ОСОБА_1 в листопаді 2013 року звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про скасування рішення суду про визнання її недієздатною та поновлення її цивільної дієздатності.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Верховний Суд України дійшов висновку, що заява підлягає задоволенню частково.
Пунктом 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України, якщо судове рішення у справі переглядається з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, Верховний Суд України скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і має право прийняти нове судове рішення або направити справу на новий судовий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення.
На підставі ч. 4 ст. 241 ЦПК України скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, в разі її видужання або значного поліпшення її психічного стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки та піклування.
Постановляючи ухвалу про повернення заяви ОСОБА_1, суддя суду першої інстанції, з висновками якого погодилися апеляційний та касаційний суди, виходив із того, що ОСОБА_1 не належить до тих осіб, за заявою яких судом може розглядатися справа про поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, сама вона, будучи визнаною судом недієздатною, не має цивільної процесуальної дієздатності і не може самостійно звертатись до суду.
Однак з таким висновком суду в цій конкретній справі погодитися не можна.
Згідно з ч. 1 ст. 8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір (ч. 5 ст. 8 ЦПК України).
Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ратифікована Україною Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року і набрала чинності для України 11 вересня 1997 року.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції) наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками цивільного характеру (рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (п. 36). На це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з його аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним (рішення від 13 жовтня 2009 року у справі «Салонтаджі-Дробняк проти Сербії» (п. 132).
Разом з тим, як зазначає Європейський суд з прав людини, право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб» (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства», (п. 57). Встановлюючи такі правила, держава користується певною свободою розсуду.
В той же час згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини застосовувані державою обмеження в доступі особи до національного суду не повинні звужувати чи зменшувати залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або такою мірою, що буде нівельована сама суть права. Більше того, встановлене державою обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не має законної мети і якщо не буде забезпечено пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою (рішення від 21 вересня 1994 року у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (п. 65), рішення від 18 лютого 1999 р. у справі «Вайт і Кеннеді проти Німеччини» (п. 59), рішення від 10 травня 2001 р. у справі «Т.Р. та К.М. проти Сполученого Королівства» (п. 98), рішення від 10 травня 2001 р. у справі «Z. Та інші проти Сполученого Королівства» (п. 93), рішення від 12 липня 2001 р. у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччині" (п. 45).
У цьому контексті Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що Конвенція покликана гарантувати не теоретичні чи ілюзорні права, а права практичні та ефективні (рішення у справі «Вайт і Кеннеді проти Німеччини» (п. 67), «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини» (п. 45).
У зв'язку з наведеним ст. 241 ЦПК України не повинна застосовуватися судом суто формально, адже зазначена норма внутрішнього національного законодавства безумовно обмежує право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції. Оскільки гарантоване зазначеною нормою Конвенції право доступу до суду повинне існувати та бути ефективним у практичній реалізації, суду слід ще на стадії вирішення питання про прийняття заяви перевіряти чи не суперечитиме ст. 6 Конвенції встановлене ст. 241 ЦПК України обмеження з огляду на доводи конкретної заяви, вживаючи всіх передбачених цивільним процесуальним законом засобів для з'ясування об'єктивних обставин, які можуть свідчити про поновлення у особи здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Судом встановлено, що рішенням Сімферопольського районного суду від 10 липня 2007 року ОСОБА_1 визнано недієздатною.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦК України у разі визнання фізичної особи недієздатною суд за поданням органу опіки та піклування встановлює опіку над такою особою та призначає їй опікуна.
Сервисы для юристов