ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 вересня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Сімоненко В.М.,суддів:Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9, третя особа - приватний нотаріус Лозівського міського нотаріального округу Руденко Тетяна Василівна, про визнання спадкового договору недійсним та стягнення безпідставно отриманих коштів за заявою ОСОБА_8 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року, рішення Апеляційного суду Харківської області від 6 серпня 2014 року та рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 7 березня 2014 року,
в с т а н о в и л а :
У серпні 2013 року ОСОБА_8 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 20 жовтня 2011 року між її батьком ОСОБА_11 та ОСОБА_9 було укладено спадковий договір, згідно з умовами якого після смерті ОСОБА_11 відповідачу переходить жилий будинок АДРЕСА_1 У вказаному договорі нотаріусом зазначено, що жилий будинок належить ОСОБА_11 на праві власності, проте це не відповідає дійсності, оскільки спірний будинок був об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_11, а саме її батька і матері - ОСОБА_11 та ОСОБА_12, і частки їх були рівними, тому ОСОБА_11 не міг розпоряджатися усім майном.
На підставі викладеного, ОСОБА_8, посилаючись на те, що вона є єдиним спадкоємцем, просила визнати недійсним спадковий договір, укладений 20 жовтня 2011 року між ОСОБА_11 та ОСОБА_9, стягнути з ОСОБА_9 безпідставно отримані кошти в сумі 10 тис. грн та безпідставно отриману пенсію і матеріальну допомогу на поховання ОСОБА_11 в розмірі 3 тис. 888 грн 6 коп.
Рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 7 березня 2014 року позов задоволено частково.
Визнано частково недійсним спадковий договір, укладений 20 жовтня 2011 року між ОСОБА_11 та ОСОБА_9, в Ѕ його частині. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.
Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 6 серпня 2014 року зазначене рішення міськрайонного суду в частині визнання частково недійсним спадкового договору скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_8 відхилено, рішення Апеляційного суду Харківської області від 6 серпня 2014 року залишено без змін.
У поданій заяві ОСОБА_8 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції частини 1 статті 76 Цивільного кодексу Української РСР ( далі - ЦК УРСР), статей 11, 22, частини третьої статті 29 Кодексу про шлюб і сім'ю України (далі - КпШС України), частини першої статті 261, частини третьої статті 368, частини третьої статті 370, частини другої статті 372 ЦК України, статті 60, частини другої статті 72 СК України.
На підтвердження своїх доводів ОСОБА_8 наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року, 7 травня 2014 року, 21 серпня 2013 року, 7 листопада 2012 року, 18 листопада 2009 року та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року, де, на її думку, зазначені норми права застосовані по іншому.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_11 та ОСОБА_12 у період з 1986 року до 1988 року перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого придбали будинок АДРЕСА_1.
Рішенням Калінінського районного суду м. Донецька від 25 лютого 1988 року шлюб між ОСОБА_11 та ОСОБА_13 було розірвано, питання про поділ майна подружжя при розгляді цієї справи не вирішувалося.
У 2008 році ОСОБА_13 підписала нотаріально засвідчену згоду на продаж будинку.
ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_12 померла. Після її смерті єдиною спадкоємицею стала ОСОБА_8, яка отримала право на спадщину за законом (а.с. 11 Т. ІІ).
20 жовтня 2011 року між ОСОБА_11 та ОСОБА_9 було укладено спадковий договір, згідно з умовами якого, після смерті ОСОБА_11 відповідачу переходить жилий будинок АДРЕСА_1. У вказаному договорі нотаріусом зазначено, що жилий будинок належить ОСОБА_11 на праві власності.
ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_11 помер.
Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_8, та визнаючи частково недійсним спадковий договір у Ѕ його частині, суд першої інстанції виходив з того, що спірний будинок є спільною власністю подружжя ОСОБА_11, ОСОБА_8 є спадкоємицею після смерті ОСОБА_14, і ОСОБА_11 мав права розпоряджатися лише Ѕ частиною цього будинку. Згоди на укладення спадкового договору ОСОБА_12 не надавала. Також, суд першої інстанції у своєму рішенні вказав, що трирічний строк позовної давності для вимог про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, застосовується, коли ці вимоги заявлені після розірвання шлюбу і обчислюються починаючи з дня, коли один з подружжя дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на це майно після розірвання шлюбу.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_8, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_11 був єдиним повноправним власником спірного будинку на час укладення оспорюваного спадкового договору, згода його колишньої дружини для його укладення не вимагалася, що свідчить про безпідставність позовних вимог.
При цьому суд апеляційної інстанції указав на пропуск строку звернення до суду, оскільки ОСОБА_12 у визначений статтею 22 КпШС України трирічний строк позовної давності з моменту розірвання шлюбу питання щодо поділу спільного майна подружжя не порушила.
Надані ОСОБА_8 ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року, 21 серпня 2013 року, 7 листопада 2012 року та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року не вказують на неоднакове застосування норм матеріального права, оскільки ними вирішено спір у справах з відмінними від справи, рішення в якій переглядається, обставинами.
Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2014 року та 18 листопада 2009 року, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_8, касаційний суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні вимог про визнання права власності на частку у спільному майні подружжя та про визначення часток у спільній сумісній власності подружжя, указав, що відповідно до статті 22 КпШС України та статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. При цьому згідно зі статтями 11, 29 КпШС України, статтями 72, 76 ЦК України і статтею 261 ЦК України (в редакції 2004 року) перебіг позовної давності починається з моменту порушення права.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм статей 22 КпШС України, 60 СК України та статті 261 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Сервисы для юристов