П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 червня 2015 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
головуючогоКоротких О.А.,суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Роменської міської державної лікарні ветеринарної медицини (далі - Лікарня) до Роменської об'єднаної державної фінансової інспекції Державної фінансової інспекції в Сумській області (далі - Інспекція) про визнання протиправною та скасування вимоги,
в с т а н о в и л а:
У липні 2014 року Лікарня звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправними та скасувати пункти 2, 3 листа-вимоги Інспекції від 7 квітня 2014 року № 104-14/1083 «Про усунення виявлених ревізією порушень чинного законодавства» (далі - лист-вимога).
На обґрунтування позову Лікарня зазначила, що з 28 березня по 23 травня 2014 року Інспекція проведела планову ревізію фінансово-господарської діяльності Лікарні. За результатами ревізії складено акт від 30 травня 2014 року. Вважає, що висновки Інспекції щодо порушень Лікарнею чинного законодавства є безпідставними, оскільки кошти за надані адміністративні послуги з видачі ветеринарних сертифікатів і свідоцтв були правомірно зараховані Лікарнею до спеціального фонду Лікарні та використані на покриття витрат, пов'язаних з наданням цих послуг. Крім того, Лікарня зазначила, що висновки, які викладені в акті, про те, що позивач протягом 2011 -2013 років перерахував до Державної ветеринарної та фітосанітарної служби України із спеціального фонду кошти на суму 16 643 грн на цілі, не пов'язанні з діяльністю Лікарні, є необґрунтованими.
Сумський окружний адміністративний суд постановою від 9 жовтня 2014 року позов задовольнив частково: скасував пункт 3 листа-вимоги в частині стягнення коштів з осіб, винних у зайвому перерахуванні коштів, у порядку та розмірах, встановлених статтями 133 - 136 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП). В іншій частині позову відмовив.
Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 грудня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 19 березня 2015 року, позов задовольнив частково: скасував постанову суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про скасування пункту 2 листа-вимоги щодо перерахування коштів спеціального фонду в сумі 11 454 грн 69 коп. до Державного бюджету України та пункт 3 листа-вимоги в частині вжиття заходів щодо повернення коштів на рахунок Лікарні в сумі 16 648 грн. Прийняв в цій частині нову постанову, якою скасував пункт 2 листа-вимоги та пункт 3 в частині вжиття заходів щодо повернення коштів на рахунок Лікарні в сумі 16 648 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, Інспекція звернулась із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, а саме Закону України від 26 січня 1993 року № 2939-ХІІ «Про Державний бюджет України на 2011 рік» (далі - Закон № 2939-ХІІ). На обґрунтування заяви Інспекція додала копію постанови Вищого адміністративного суду України від 3 лютого 2015 року (№ К/800/44872/13), яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах. Просить скасувати рішення Вищого адміністративного суду України та прийняти нове - про відмову в задоволенні позову.
Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява Інспекції підлягає задоволенню з таких підстав.
Так, у постанові від 3 лютого 2015 року, яку додано на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, Вищий адміністративний суд України, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову та приймаючи нове - про відмову у його задоволенні, дійшов висновку про наявність в органу державного фінансового контролю права заявляти вимогу про усунення порушень, виявлених у ході перевірки підконтрольних установ, яка обов'язкова до виконання лише в частині усунення допущених порушень законодавства і за допомогою якої неможливо примусово стягнути виявлені в ході перевірки збитки.
У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції та частково з висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позову, виходив із того, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що пункт 3 листа-вимоги в частині стягнення з осіб коштів у зайовому перерахуванні коштів, у порядку та розмірах, встановлених статтями 133 - 136 КЗпП, є протиправним та таким, що не відповідає чинному законодавству, оскільки відповідач не довів правомірність виконання цього пункту. Крім того, апеляційний суд також дійшов обґрунтованого висновку про скасування пункту 2 листа-вимоги щодо перерахування коштів спеціального фонду в сумі 11 454 грн 69 коп. до Державного бюджету України та пункту 3 в частині вжиття заходів щодо повернення коштів в сумі 16 648 грн на рахунок Лікарні.
Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що цей суд неоднаково застосував норми матеріального права, а саме Закон № 2939-ХІІ.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом цих норм матеріального права у подібних відносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Згідно з Положенням про Державну фінансову інспекцію України, затвердженим Указом Президента України від 23 квітня 2011 року № 499/2011 (далі - Положення), Інспекція є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю.
Інспекція відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших службових осіб підконтрольних установ усунення виявлених порушень законодавства; звертається до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів <…> (підпункт 4 пункту 4 Положення).
Відповідно до пункту 6 Положення Інспекція для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку, зокрема, пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства; при виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, визначати їх розмір згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.
Також Положенням установлено, що у разі, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів, Інспекція має право звернутися до суду в інтересах держави.
Зазначені норми кореспондуються з положеннями пункту 7 статті 10 Закону № 2939-ХІІ, згідно з якими державній контрольно-ревізійній службі надано право пред'являти керівникам та іншим службовим особам підконтрольних установ, що ревізуються, вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства з питань збереження і використання державної власності та фінансів, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства.
Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що органу державного фінансового контролю надано можливість здійснювати контроль за використанням коштів державного і місцевого бюджетів та у разі виявлення порушень законодавства пред'являти обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень.
При виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначати їх розмір згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
Вимога органу державного фінансового контролю спрямована на корегування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства і у цій частині вона є обов'язковою до виконання. Що стосується відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги. Такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.
На підставі наведеного колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про наявність в органу державного фінансового контролю права заявляти вимогу про усунення порушень, виявлених у ході перевірки підконтрольних установ, яка обов'язкова до виконання лише в частині усунення допущених порушень законодавства і за допомогою якої неможливо примусово стягнути виявлені в ході перевірки збитки.
У порядку адміністративного судочинства може бути оскаржене лише таке рішення, яке породжує безпосередньо права чи обов'язки для позивача.
У справі, що розглядається, Інспекція пред'явила вимоги, які вказують на виявлені збитки, їхній розмір.
Зважаючи на те, що збитки відшкодовуються у судовому порядку за позовом органу державного фінансового контролю, правильність їх обчислення перевіряє суд, який розглядає цей позов, а не адміністративний позов підконтрольної установи про визнання вимоги протиправною.
Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права вже була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постановах від 15 квітня та 13 травня 2014 року (№№ 21-40а14, 89а14 відповідно).
Сервисы для юристов