П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 жовтня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г., суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,Сімоненко В.М., розглянувши на засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9 про визнання договору дарування недійсним та про поновлення права власності на квартиру за заявою ОСОБА_8 про перегляд рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 5 червня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Полтавської області від 2 грудня 2014 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від
29 січня 2015 року,
в с т а н о в и л а:
У березні 2014 року ОСОБА_8 звернулася до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що вона мала попередню домовленість зі своїм сином ОСОБА_9 про те, що він буде її доглядати; бажаючи укласти з останнім договір довічного утримання, вона помилково уклала договір дарування належної їй квартири.
Після укладення зазначеного договору відповідач змінив своє ставлення до неї, не забезпечував продуктами, ігнорував домовленості щодо утримання та догляду.
Вважаючи, що при укладенні договору дарування вона припустилася помилки, що має істотне значення, а саме щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, позивачка просила визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений
12 червня 2007 року між нею та відповідачем, і поновити за нею право власності на вказану квартиру.
Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 5 червня 2014 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 31 липня 2014 року зазначене рішення суду першої інстанції в частині відмови у визнанні договору дарування недійсним скасовано й ухвалено в цій частині нове рішення, яким оспорюваний договір дарування визнано недійсним, в іншій частині рішення залишено без змін.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від
29 жовтня 2014 року рішення апеляційного суду скасовано, справу направлено на новий розгляд до апеляційного суду.
Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 2 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року у відкритті касаційного провадження в указаній справі відмовлено.
У заяві ОСОБА_8 про перегляд порушується питання про скасування судових рішень та прийняття нового рішення про задоволення позову з підстав, передбачених пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 229, 717 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України); невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Для обґрунтування зазначених підстав подання заяви ОСОБА_8 посилається на:
ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від
21 березня 2012 року (№ 6-11872св11) та від 13 листопада 2013 року
(№ 6-23652св13) у справах про визнання недійсними договорів дарування;
постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року (№ 6-9цс14) та від 18 червня 2014 року (№ 6-69цс14) у справах про визнання недійсними договорів дарування, від 4 червня 2014 року (№ 6-60цс14) у справі про визнання недійсним договору дарування та відшкодування моральної шкоди.
Так, у вказаних постановах Верховний Суд України висловив позицію, що відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним на підставі частини третьої статті 203 та статті 229 цього Кодексу.
За результатами розгляду касаційних скарг у справах № 6-11872св11,
№ 6-23652св13 суд касаційної інстанції, залишаючи без змін судові рішення про задоволення позову, виходив з того, що особа, яка укладала оспорюваний договір дарування, помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо юридичної природи цього правочину, прав та обов'язків сторін за цим договором, оскільки вважала такий правочин договором довічного утримання. На підтвердження цього висновку суд касаційної інстанції указав на встановлені обставини, що свідчили про укладення договору під впливом помилки: у першому випадку позивач був інвалідом ІІ групи, особою похилого віку, хотів отримати від відповідача догляд та необхідну допомогу і не мав наміру дарувати будинок сторонній людині; у другому випадку позивачка продовжувала проживати у спірному будинку та самостійно оплачувати комунальні послуги, фактичної передачі житлового будинку не відбулось, ключі від будинку позивачка та її чоловік після відчуження будинку відповідачам не передавали.
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову, виходив з того, що спірний правочин відповідає положенням статті 203 ЦК України; помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним. На підтвердження цього висновку суд апеляційної інстанції зазначив про встановлення таких обставин. Текст оспорюваного договору дарування сторонами прочитано, зміст, значення та наслідки угоди їм роз'яснені і відповідають намірам сторін, про що останніми проставлені підписи в договорі дарування. Під час укладення цієї угоди позивачка розуміла значення своїх дій, оскільки була ознайомлена зі змістом договору, суть договору дарування роз'яснювалася їй та її сину, відповідачу у справі, нотаріусом. Крім того, апеляційний суд не взяв до уваги посилання
ОСОБА_8 на те, що вона після укладення договору дарування квартири продовжує сплачувати комунальні послуги за це житло, оскільки вважав, що тягар утримання лежить на власникові майна, а позивач здійснює платежі з оплати комунальних послуг за власним волевиявленням.
Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норми матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, не суперечать викладеним у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року (№ 6-9цс14), 4 червня 2014 року
Сервисы для юристов