П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
16 грудня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого суддів: Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, Центрального відділу державної виконавчої служби Черкаського міського управління юстиції про визнання права власності на автомобіль за заявою ОСОБА_6 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 28 січня 2015 року та рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 1 грудня 2014 року,
в с т а н о в и л а :
У вересні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, Центрального відділу державної виконавчої служби Черкаського міського управління юстиції (далі - Центральний відділ ДВС Черкаського МУЮ) про визнання права власності на автомобіль.
ОСОБА_6 зазначав, що 18 вересня 2010 року між ним та ОСОБА_7 було укладено договір купівлі-продажу автомобіля ГАЗ 33021, 2005 року випуску, який за згодою сторін оформлено у вигляді довіреності. На підтвердження цього договору купівлі-продажу ОСОБА_7 надав розписку, згідно з якою останній продав йому автомобіль 18 вересня 2014 року за 46 тис. грн. Надана довіреність від 18 вересня 2010 року посвідчена приватним нотаріусом Черкаського нотаріального округу, відповідно до якої позивач має право, крім іншого, знімати з обліку та відчужувати цей автомобіль.
19 травня 2013 року працівником Державтоінспекції у м. Ахтирці Сумської області було складено протокол огляду та тимчасового затримання транспортного засобу - спірного автомобіля, який було вилучено у позивача у зв'язку із тим, що на цей автомобіль накладено арешт.
Посилаючись на те, що видачею довіреності було приховано інший правочин, який дійсно мав місце - угоду купівлі-продажу автомобіля, ОСОБА_6 просив визнати зазначену довіреність удаваним правочином, визнати, що між ним та ОСОБА_7 18 вересня 2010 року укладено договір купівлі-продажу автомобіля, визнати за ним право власності на цей автомобіль і виключити останній з опису та звільнити з-під арешту.
Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 1 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 28 січня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2015 року відмовлено ОСОБА_6 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 28 січня 2015 року та рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 1 грудня 2014 року ОСОБА_6 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 202, 203, 235, 244, 245, 328, 626, 638, 655 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
На обґрунтування заяви ОСОБА_6 надав копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2012 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_6 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 18 вересня 2010 року ОСОБА_7 видав ОСОБА_6 та ОСОБА_8 нотаріально посвідчену довіреність на право керування та розпорядження належним йому автомобілем ГАЗ 33021, 2005 року випуску, строком на десять років з правом передоручення, та письмову розписку про отримання від ОСОБА_6 46 тис. грн.
Згідно зі свідоцтвом про реєстрацію вказаного транспортного засобу від 19 травня 2005 року ОСОБА_7 є власником зазначеного автомобіля.
За даними Державтоінспекції вказаний транспортний засіб перебуває на обліку і його власником є ОСОБА_7
У Центральному відділі ДВС Черкаського МУЮ перебуває виконавче провадження про стягнення заборгованості з ОСОБА_7 та накладено арешт на спірний автомобіль.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивач не набув права власності на спірний автомобіль, оскільки договір купівлі-продажу цього транспортного засобу не укладався, а видача довіреності на право володіння, користування та розпорядження автомобілем не свідчить про укладення договору купівлі-продажу.
Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2012 року, наданій заявником для порівняння, касаційний суд погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що довіреність на право розпорядження транспортним засобом, видана відповідачем позивачу, є удаваним правочином відповідно до статті 235 ЦК України та фактично вважається укладеним сторонами договором купівлі-продажу автомобіля, тому наявні правові підстави для визнання права власності на спірний автомобіль за позивачем у порядку статті 392 вказаного Кодексу.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 235, 244, 392 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Загальний порядок укладення договорів будь-якими учасниками цивільних відносин визначено у главі 53 ЦК України.
Сервисы для юристов