П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 грудня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України у складі:
Головуючого Романюка Я.М.,Суддів:Гуменюка В.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про захист прав споживачів, визнання договору недійсним та стягнення коштів за заявою ОСОБА_8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2015 року,
в с т а н о в и л а :
У серпні 2014 року ОСОБА_8 звернулась до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» (далі - ТОВ «ЛК «Автофінанс») з вимогою про визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів.
ОСОБА_8 обґрунтовувала свої вимоги тим, що 28 червня 2014 року вона уклала з відповідачем договір фінансового лізингу, відповідно до якого товариство зобов'язалось придбати у свою власність та передати їй у користування міні-трактор Xingtai 240.1, а позивач зобов'язалась періодично сплачувати за користування трактором лізингові платежі. ОСОБА_8 вважала, що умови договору фінансового лізингу не відповідають діючому законодавству та порушують її права як споживача. Так, за умовами вищезазначеного договору до отримання трактора ОСОБА_8 має сплатити товариству не менше половини його вартості, зокрема, комісійну винагороду у розмірі 10 % вартості предмета лізингу, аванс у розмірі не менше 50 % вартості предмета лізингу, відшкодування вартості предмета лізингу, сплатити відсоткову ставку за користування предметом лізингу та комісію за супроводження договору. Такі умови позивач вважає несправедливими, а обов'язок сплатити 50 % вартості трактора у вигляді авансу є фактичним залученням коштів для його придбання, що потребує ліцензії як для залучення фінансових активів від фізичних осіб, яка відсутня. Також ОСОБА_8 посилалась на нікчемність спірного договору, як в силу статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки відповідач застосував нечесну підприємницьку практику, так і в силу статті 220 ЦК України, оскільки договір не було посвідчено нотаріально. У зв'язку з наведеним просила застосувати наслідки нікчемного та недійсного правочину і стягнути з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на її користь сплачені за договором лізингу платежі в розмірі 32 396 грн.
Заочним рішенням Макарівського районного суду Київської області від 7 листопада 2014 року позов задоволено частково. Визнано недійсним укладений між сторонами договір фінансового лізингу з додатками від 28 червня 2014 року. Стягнуто з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користь ОСОБА_8 реєстраційний платіж у сумі 5 000 грн. та авансовий платіж у сумі 28 000 грн. В решті позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 16 липня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2015 року ОСОБА_8 поновлено строк на касаційне оскарження та відмовлено у відкритті касаційного провадження.
У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2015 року ОСОБА_8 просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме пунктів 4, 5, 7, 11, 13 частини третьої, частин п'ятої, шостої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», положень Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», статей 220, 227, 799 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ОСОБА_8 - адвоката Скуратівського С.І. на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Судом встановлено, що 28 червня 2014 року між позивачем і відповідачем було укладено договір фінансового лізингу № 010490 з додатками, за умовами якого ТОВ «ЛК «Автофінанс» зобов'язалося придбати у свою власність предмет лізингу у вигляді міні трактора Xingtai 240.1 та передати цей трактор у користування позивача, яка у свою чергу зобов'язалась сплачувати за користування трактором періодичні лізингові платежі згідно графіку в розмірі 654 грн. 22 коп. щомісяця. Договір фінансового лізингу передбачав право ОСОБА_8 отримати трактор у власність за умови повної сплати вартості трактора та інших витрат.
Згідно пункту 1.7 договору трактор передається у користування ОСОБА_8 не пізніше 120 робочих днів з моменту сплати нею на рахунок товариства авансового платежу в розмірі 50 % вартості предмета лізингу, комісії за організацію і оформлення даного договору в розмірі 10 % вартості предмета лізингу та комісії за передачу трактора в розмірі 3 % від вартості предмета лізингу.
Пунктом 8.2.1 договору визначено, що перший лізинговий платіж складається із: а) комісійної винагороди лізингодавця за організаційні заходи, пов'язані з підготовкою та укладенням цього Договору (надалі - «Комісія за Організацію»), яка розраховується як: комісія за організацію, яка визначена у додатку № 1 до даного договору та становить 10 % від вартості предмету лізингу; б) авансу ціни предмета лізингу, який розраховується: авансовий платіж, який визначений у додатку № 1 до даного договору та становить 50 % вартості предмету лізингу; в) комісійної винагороди лізингодавця за передачу предмета лізингу, як платіж, що покриває витрати лізингодавця, пов'язані з організацією передачі предмета лізингу на користь лізингоотримувача. Розмір комісійної винагороди лізингодавця за передачу предмета лізингу визначений в додатку № 1 до даного договору та становить 3 % від вартості предмета лізингу. Згідно з пунктом 8.2.3 договору ОСОБА_8 зобов'язана сплачувати «другий лізинговий платіж», який складається з: відшкодування вартості предмета лізингу; сплати відсоткової ставки за користування предметом лізингу; сплати комісії за супроводження договору.
28 червня 2014 року на виконання умов договору фінансового лізингу позивач сплатила товариству авансовий платіж в розмірі 28 000 грн.
2 липня 2014 року сплатила товариству комісійну плату 5 000 грн., однак відповідач відмовився передавати предмет лізингу з посиланням на те, що договором передбачено передачу предмету договору в користування лізингоодержувачу протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати лізингоодерджувачем на рахунок лізингодавця авансового платежу, комісії за організацію та оформлення договору та комісії за передачу предмета лізингу, а сплачена сума в розмірі 5 000 грн. є комісією за організацію та оформлення договору.
Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив із того, що умови пункту 1.4 оспорюваного договору (про те, що лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо, а за вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець) суперечить вимогам частини першої статті 808 ЦК України щодо солідарної відповідальності продавця і лізингодавця. Окрім того в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатися споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару. Також, пункт 10.11 розділу 10 договору встановлює жорстку односторонню відповідальність лізингоодержувача не лише за будь-яке порушення зобов'язання, а й за розірвання договору за його ініціативою, що є обмеженням принципів свободи договору, справедливості, розумності та добросовісності та є несправедливими умовами договору згідно з вимогами статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Передбачені пунктами 1.7 та підпунктами а), в) пункту 8.2.1 вказаного договору зобов'язання лізингоодержувача сплатити комісію за організацію оформлення даного договору та комісію за передачу предмета лізингу, а також визначені пунктом 8.2.3 даного договору обов'язки сплатити другий лізинговий платіж, виходять за межі переліку передбачених законом платежів, а тому вказані пункти договору є недійсними, у зв'язку з чим вказані положення договору є несправедливими.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що, по-перше, договір лізингу не потребує обов'язкової нотаріальної форми, по-друге, посилання позивача на те, що передбачений договором лізингу обов'язок позивача сплатити авансовий платіж в розмірі 50 % вартості предмета лізингу, комісію за організацію і оформлення договору в розмірі 10 % вартості предмета лізингу та комісію за передачу трактора в розмірі 3 % від вартості предмета лізингу містить ознаки фінансової послуги, пов'язаної із залученням фінансових активів від фізичних осіб і потребує відповідної ліцензії, є безпідставними, оскільки вказані кошти є платежами за договором лізингу. По-третє, доводи про невиконання умов договору щодо передачі предмета лізингу як підставу для визнання його недійсним є необґрунтованими, оскільки законодавством не передбачено такої підстави для визнання договору недійсним, а лише може бути підставою для його розірвання, однак таких вимог позивач не заявив. Крім того, у ТОВ «ЛК «Автофінанс» не виник передбачений пунктом 1.7 договору обов'язок передати предмет лізингу ОСОБА_8, оскільки остання не сплатила комісію за передачу трактора у розмірі 3 % від його вартості, яка є обов'язковою умовою для передачі трактора протягом 120 робочих днів з моменту сплати авансового платежу.
У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що ТОВ «ЛК «Автофінанс» не має ліцензії на надання послуг в сфері ринків фінансових послуг відповідно до умов Закону України «Про фінансовий лізинг» та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», умови договору фінансового лізингу від 4 жовтня 2014 року з огляду на положення Закону України «Про захист прав споживачів» є несправедливими, оскільки містять обмежені права лізингоодержувача як споживача послуг.
У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 березня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що договір фінансового лізингу, укладений 11 січня 2011 року між банком та ОСОБА_2 за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Оскільки на порушення вимог статті 799 ЦК України такий договір нотаріально не посвідчений, згідно зі статтею 220 ЦК України він є нікчемним.
У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що положення договору свідчать про те, що навіть при сплаті лізингоодержувачем лізингових платежів, що перевищують більше ніж 50 % вартості предмета лізингу, лізингодавець має право не повертати дані кошти, що фактично є компенсацією за невиконання пункту 8.15 договору. Нечітке визначення підстав зміни вартості платежів, розміру предмета лізингу, порядку перерахунку з одночасним правом змінювати в односторонньому порядку ці умови надають лише одному учаснику відносин право на збільшення платежів та вартості у формально правильній поведінці і призводить до позбавлення іншого учасника правовідносин можливості будь-яким чином впливати на зміну істотної умови договору, а тому вищезазначені положення договору є несправедливими умовами, а виконання зобов'язань забезпечено лише відповідальністю лізингоотримувача, оскільки умовами договору передбачена сплата лізингоодержувачем штрафу.
Наведені приклади свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Сервисы для юристов