П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 лютого 2016 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України у складі:
головуючого Прокопенка О.Б.,суддів:Барбари В.П., Берднік І.С., Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Потильчака О.І., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., - розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом управління Пенсійного фонду України у Васильківському районі Дніпропетровської області (далі - управління ПФУ, ПФУ відповідно) до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо ліквідації публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» Куреного Олександра Вікторовича (далі - уповноважена особа Фонду, Банк відповідно) про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
в с т а н о в и л а:
У лютому 2015 року управління ПФУ звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправними дії та зобов'язати уповноважену особу Фонду визнати та включити до реєстру вимог кредиторів грошові вимоги управліня ПФУ на суму боргу 2409 грн 25 коп.
Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідач протиправно не визнав та не включив до реєстру вимог кредиторів грошові вимоги управління ПФУ на вказану суму.
Суди попередніх інстанцій встановили, що 28 лютого 2014 року Правління Національного банку України (далі - НБУ) прийняло постанову № 107 «Про віднесення публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» до категорії неплатоспроможних». На підставі цієї постанови дирекція Фонду прийняла рішення від 28 лютого 2014 року № 9 щодо запровадження тимчасової адміністрації у Банку строком на три місяці та призначення уповноваженої особи Фонду Куреного О.В.
Правління НБУ 10 червня 2014 року прийняло постанову № 339 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Брокбізнесбанк». На підставі цієї постанови виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 11 червня 2014 року № 45 «Про початок ліквідації ПАТ «Брокбізнесбанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», яким розпочато ліквідацію Банку з 11 червня 2014 року та призначено уповноважену особу Фонду на період з 11 червня 2014 року по 10 червня 2015 року включно.
14 червня 2014 року в газетах «Урядовий кур'єр» № 106 (5232) та «Голос України» № 113 (5862) опубліковано оголошення про ліквідацію Банку.
19 червня 2014 року позивач звернувся до уповноваженої особи Фонду із заявою від 16 червня 2014 року № 2168/08/17, у якій просив визнати грошові вимоги управління ПФУ та включити до реєстру вимог кредиторів суму боргу 2409 грн 25 коп. (кошти зі сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з операції відчуження легкових автомобілів).
За наслідками розгляду заяви позивача уповноважена особа Фонду листом від 3 грудня 2014 року № 51-кр повідомила, що Банк не мав правових підстав включати до реєстру акцептованих вимог кредиторів грошові вимоги управління ПФУ, оскільки вказані кошти належать іншій особі.
Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 24 березня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12 травня 2015 року, позовні вимоги задовольнив частково: визнав протиправними дії відповідача та зобов'язав його повторно розглянути заяву управління ПФУ та вирішити питання щодо включення позивача до реєстру вимог кредиторів на суму 2409 грн 25 коп., сплачених ОСОБА_17 як збір на обов'язкове державне пенсійне страхування з операції відчуження легкових автомобілів.
При цьому суд виходив із того, що оскільки Банк не виконав свій обов'язок щодо перерахування на рахунок позивача коштів зі сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з операції відчуження легкових автомобілів у сумі 2409 грн 25 коп. протягом трьох операційних днів, у Банку є обов'язок щодо перерахування бюджетних коштів за вимогою позивача.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 серпня 2015 року касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду залишив без задоволення, а постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 24 березня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 травня 2015 року - без змін.
Не погоджуючись із ухвалою Вищого адміністративного суду України від 4 серпня 2015 року, представник уповноваженої особи Голуб'ятникова Ю.А. звернулася із заявою про перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування касаційним судом положень статті 2 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки та банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-ІІІ), у якій просить скасувати постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 24 березня 2015 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 травня 2015 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 4 серпня 2015 року і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
На підтвердження неоднакового застосування касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права представник уповноваженої особи Фонду додав копію постанови Вищого господарського суду України від 5 серпня 2015 року (справа № 910/622/15-г), в якій суд касаційної інстанції у подібних правовідносинах дійшов протилежного висновку, погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову управління ПФУ в Подільському районі м. Києва.
Таке рішення суд мотивував тим, що позивачу було відмовлено у включенні його до реєстру вимог кредиторів Банку, оскільки такими є платники - покупці автомобілів, грошові кошти яких не були з технічних причин перераховані Банком на рахунки Державної казначейської служби України, а не управління ПФУ в Подільському районі м. Києва, як помилково вважав позивач.
Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку про таке.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на таке.
Частиною третьою статті 2 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачено, що законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність.
У свою чергу, статтею 1 Закону № 2121-ІІІ передбачено, що цей Закон визначає структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків.
У пункті шостому статті 2 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VІ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» зазначено, що ліквідація банку - процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.
Виходячи із системного аналізу вказаних норм законодавства та враховуючи положення статті 12 Господарського процессуального кодексу України, можна дійти висновку, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Сервисы для юристов