П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 березня 2015 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого Кривенка В.В., суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до апарату Ради національної безпеки та оборони України (далі - Апарат РНБО, РНБО відповідно про визнання дій незаконними, зобов'язання вчинити дії,
в с т а н о в и л а:
У травні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати незаконними дії щодо його звільнення та поновити його на посаді із виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду.
На обґрунтування позову зазначив, що його звільнення проведено з порушенням процедури, визначеної Кодексом законів про працю України
у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - КЗпП).
Суди встановили, що ОСОБА_1 обіймав посаду заступника керівника управління фінансової безпеки-завідувача відділу фінансової безпеки і детінізації економіки департаменту з питань економічної, соціальної та екологічної безпеки Апарату РНБО, віднесену до ІІ категорії посад державних службовців, він має 4 ранг державного службовця.
Згідно з розпорядженням Секретаря РНБО від 10 червня 2011 року
№ 394/2011 позивачу була надана відпустка з наступним звільненням із займаної посади.
Термін відпустки ОСОБА_1 сплив 16 липня 2011 року. Таким чином, трудовий договір позивача з відповідачем був розірваний 16 липня 2011 року.
Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 9 листопада 2011 року, залишеною без змін ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду від 7 серпня 2012 року та Вищого адміністративного суду України від 19 березня 2014 року, у задоволенні позову відмовив виходячи із того, що роботодавець виконав усі передбачені чинним законодавством норми, які регулюють порядок проведення скорочення працівників, у тому числі стосовно позивача при його звільненні.
Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме - положень частини другої статті 40, частини першої статті 42 та частини третьої статті 49-2 КЗпП. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 додав копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 22 жовтня 2014 року (№ К/9991/81697/12), 23 жовтня 2014 року (№ К/800/32559/14), 6 листопада 2014 року (№ К/800/27359/14), 19 листопада 2014 року (№ /800/38612/14), 20 листопада 2014 року (№ К/800/23885/13), 20 листопада 2014 року (№ К/800/20616/13), 27 листопада 2014 року (№ К/9991/71853/12), 2 грудня 2014 року (№ К/9991/67597/11), 17 грудня 2014 року (№ К/9991/29989/12), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове правозастосування.
Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Вищий адміністративний суд України, допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданих до заяви ОСОБА_1 на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права копіях ухвал Вищого адміністративного суду України по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано частину другу статті 40, частину першу статті 42 та частину третю статті 49-2 КЗпП у подібних правовідносинах.
Так, в ухвалі від 22 жовтня 2014 року, яку додано на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що звільнення позивача на підставі
пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП відбулось із порушенням встановленого чинним законодавством порядку, оскільки відповідач на порушення вимог
статті 49-2 КЗпП за наявності вакантних посад не запропонував позивачу іншу роботу.
В ухвалі від 23 жовтня 2014 року Вищий адміністративний суд України, виходив із того, що відповідач неправомірно прийняв рішення про звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП, оскільки у попередженні про наступне вивільнення, з яким позивач ознайомився 2 вересня 2013 року, було зазначено, що відповідач зобов'язується надати пропозиції щодо посад у структурі Самбірської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів і зборів України у Львівській області протягом двох місяців. Разом з тим, такі пропозиції позивачу не надавалися.
В ухвалі від 6 листопада 2014 року Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що Львівська митниця Міністерства доходів і зборів України за наявності вакантних посад не надала доказів того, що позивач відмовився від переведення на іншу роботу.
В ухвалі від 19 листопада 2014 року Вищий адміністративний суд України, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходив із того, що позивача було звільнено з роботи з порушенням статей 40, 49-2 КЗпП, оскільки питання щодо наявності в нього переважного права на залишення на роботі відповідач не розглядав та за наявності вакантних посад їх йому не пропонував.
В ухвалі від 20 листопада 2014 року Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що за наявності вакантних посад твердження відповідача про відсутність у новій структурі державної податкової інспекції Скадовського району Херсонської області посад, які б могли бути запропоновані позивачу з урахуванням її освіти, є необґрунтованими.
В ухвалі від 20 листопада 2014 року Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2, 6 частини першої статті 40 КЗпП допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу. Доказів відмови позивача від переведення на вакантну посаду відповідач не надав.
В ухвалі від 27 листопада 2014 року Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції про задоволення позову, виходив із того, що відповідач не в повному обсязі виконав передбачені
статтею 49-2 КЗпП вимоги та не запропонував позивачу вакантні посади для працевлаштування.
В ухвалі від 2 грудня 2014 року Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що звільнення позивача відбулося без дотримання процедури та порядку звільнення, оскільки позивачу не було запропоновано всіх вакансій, на які він міг претендувати з урахуванням фаху, кваліфікації, досвіду роботи.
Сервисы для юристов