ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 березня 2015 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
головуючогоКривенка В.В.,
суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., −
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів Міністерства соціальної політики України (далі - відділення Фонду) до товариства з обмеженою відповідальністю «Домінік 777» (далі - Товариство) про стягнення адміністративно-господарських санкцій,
в с т а н о в и л а:
У травні 2014 року відділення Фонду звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з Товариства адміністративно-господарські санкції у розмірі 18 079 грн 50 коп. та пеню у розмірі 119 грн 24 коп.
На обґрунтування позову відділення Фонду зазначило, що на порушення вимог статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі - Закон № 875-ХІІ) Товариство у 2013 році не забезпечило виконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, у кількості 1 робочого місця, у зв'язку з чим зобов'язано сплатити адміністративно-господарські санкції та пеню.
Суди встановили, що середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу Товариства за даними звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2013 рік становила 161 особу, у зв'язку з чим норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до статті 19 Закону № 875 складав 6 робочих місць. Проте в Товаристві у 2013 році працювало 5 осіб, яким встановлено інвалідність. У зв'язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у кількості 1 особи відділення Фонду застосувало до Товариства адміністративно-господарські санкції.
Вінницький окружний адміністративний суд постановою від 5 червня 2014 року відмовив у задоволенні позову.
Вінницький апеляційний адміністративний суд постановою від 28 серпня 2014 року рішення суду першої інстанції скасував, прийняв нове - про задоволення позову.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 25 листопада 2014 року постанову суду апеляційної інстанції скасував і залишив у силі постанову суду першої інстанції.
У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), відділення Фонду зазначає, що в доданих до заяви постановах суду касаційної інстанції по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано положення статей 18, 19, 20 Закону № 875-ХІІ та статті 218 Господарського кодексу України (далі - ГК). Просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 25 листопада 2014 року скасувати і прийняти нове рішення про правильне застосування норм матеріального права щодо спірних відносин.
Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів вважає, що заява відділення Фонду не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 237 КАС судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вищий адміністративний суд України, допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в постановах Вищого адміністративного суду України від 18 вересня, 2 і 16 жовтня, 20 і 26 листопада 2014 року, копії яких додано до заяви, по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано положення статті 19 Закону № 875-ХІІ, частини четвертої статті 20 Закону України від 1 березня 1991 року № 803-ХІІ «Про зайнятість населення» (далі - Закон № 803-ХІІ) та статті 218 ГК.
Проте аналіз рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, та його постанов, копії яких надано для порівняння, не дає підстав вважати, що цей суд неоднаково застосував зазначені норми права.
Так, у справах, постанови суду касаційної інстанції від 18 вересня, 2 і 16 жовтня, 20 і 26 листопада 2014 року в яких надано для порівняння, цей суд дійшов висновку, що роботодавці порушили вимоги частини четвертої статті 20 Закону № 803-ХІІ, згідно з якою підприємства, установи і організації зобов'язані щомісяця подавати центрам зайнятості дані про наявність вільних робочих місць (вакансій), у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів. Спірні правовідносини у зазначених справах виникли у 2008-2011 роках.
З 1 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 5 липня 2012 року № 5067-VI «Про зайнятість населення» (далі - Закон № 5067-VI), а Закон № 803-ХІІ втратив чинність.
Закон № 5067-VI по-іншому, ніж Закон № 803-ХІІ, врегулював порядок участі роботодавців у забезпеченні зайнятості населення, зокрема у сприянні працевлаштуванню інвалідів.
У справі, що розглядається, спірні правовідносини виникли у 2013 році, тобто в період дії Закону № 5067-VI. Положення цього Закону у справах, рішення в яких надано для порівняння, судом касаційної інстанції не застосовувались.
Крім того, надані на обґрунтування наведених у заяві доводів судові рішення не містять іншого, ніж у рішенні у справі, що розглядається, тлумачення статей 18, 19, 20 Закону № 875-ХІІ та статті 218 ГК.
Зазначене не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.
Враховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи Верховним Судом України, не підтвердилися, у задоволенні заяви відділення Фонду слід відмовити.
Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Сервисы для юристов