П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
8 червня 2016 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого суддів:Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про стягнення боргу за договорами позики за заявою ОСОБА_7 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року,
в с т а н о в и л а :
У квітні 2015 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_7 про стягнення боргу за договорами позики.
Позивачка зазначала, що в період із травня 2011 року до липня 2013 року між нею та ОСОБА_7 було укладено в усній формі десять договорів позики, за якими останній отримав 5 тис. 600 доларів США, 4 тис. 200 євро та 252 тис. 900 грн, які зобов'язався повернути на її першу вимогу. У період з листопада 2012 року до лютого 2015 року відповідач повернув 2 тис. 500 доларів США, 200 євро, 168 тис. 500 грн.
Посилаючись на те, що борг позичальника становить 84 тис. 400 грн, 3 тис. 100 доларів США (станом на 9 квітня 2015 року еквівалентно 72 тис. 881 грн), 4 тис. євро (станом на 9 квітня 2015 року еквівалентно 102 тис. 120 грн), а всього 259 тис. 401 грн, позивачка просила стягнути з відповідача 259 тис. 401 грн боргу за договорами позики.
Берегівський районний суд Закарпатської області рішенням від 4 вересня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 відмовив.
Апеляційний суд Закарпатської області рішенням від 30 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року, рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким стягнув з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 259 тис. 401 грн заборгованості за договорами позики.
У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року ОСОБА_7 просить скасувати ці судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 1046, 1047, 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
На обґрунтування заяви ОСОБА_7 надав копії постанов Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_7 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з висновком дільничного інспектора міліції Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області від 31 березня 2015 року, листом Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області від 31 березня 2015 року та письмовими поясненнями ОСОБА_7 останній визнав, що отримував грошові кошти від ОСОБА_6 у період з 2011 до 2013 року в розмірі 5 тис. 600 доларів США, 4 тис. 200 євро та 252 тис. 900 грн, які зобов'язався повернути. ОСОБА_7 визнав, що повернув позивачці частину цих коштів та визнав свій борг у розмірі 3 тис. 100 доларів США, 4 тис. євро та 84 тис. 400 грн.
Зазначений висновок ґрунтується на поясненнях ОСОБА_7, наданих без участі перекладача і записаних дільничним інспектором міліції Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області.
ОСОБА_8 є угорцем, не володіє належним чином українською мовою.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6, суд першої інстанції вважав, що факт укладення договорів позики між позивачкою та відповідачем не підтверджений належними та допустимими доказами, та дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів.
При цьому суд першої інстанції вважав, що відповідно до статей 57, 59 ЦПК України відповідні пояснення, викладені в письмовій формі працівником Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області, не можуть бути допустимим доказом укладення договору позики, оскільки вони відібрані та записані цим працівником у особи, яка не володіє українською мовою, без участі перекладача.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, вважав, що пояснення, які відбирались у відповідача дільничним інспектором міліції, є допустимим письмовим доказом, яким підтверджується укладення між сторонами договорів позики та наявність заборгованості за ними у відповідача перед позивачкою.
Разом з тим у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки:
- письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки (постанова від 18 вересня 2013 року);
- відповідно до норм статей 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання (постанова від 2 липня 2014 року);
- на підтвердження укладення договору позики та його умов згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей; розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов'язанням їх повернення й дату отримання коштів (постанова від 11 листопада 2015 року).
Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 1046, 1047, 1049 ЦК України.
Сервисы для юристов