Постанова ВСУ від 07.09.2016 року у справі №6-1026цс16

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 вересня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючогоЯреми А.Г.,суддів:Гуменюка В.І.,Лященко Н.П.,Охрімчук Л.І.,Романюка Я.М.,Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Лірниченко Наталія Миколаївна, Чернівецька філія публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», про визнання договору дарування удаваним, визнання квартири спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 27 січня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У травні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що вона перебувала у шлюбі зі

ОСОБА_2, у період шлюбу у них народилися діти, сини ОСОБА_6,

ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2. Подружжя проживало у батьків позивачки. У серпні 2012 року в газеті «Від і до» подружжя знайшло оголошення про продаж квартири АДРЕСА_1 за ціною 40 тис. дол. США та домовилося з ОСОБА_3 про придбання квартири за ціною 37 тис. дол. США з виплатою коштів частинами. Для придбання квартири частину коштів у розмірі 167 тис. 236 грн ОСОБА_2 зняв зі свого депозитного рахунку у вересні 2012 року, а у травні 2013 року позивачка зняла з власного рахунку кошти в розмірі 9 тис. 159 грн 81 коп. для остаточного розрахунку за купівлю квартири. У вересні 2012 року подружжя з дітьми переїхали проживати у придбану ними квартиру.

30 листопада 2012 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4,

ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1, відповідно до умов якого останній отримав безоплатно у власність зазначену квартиру.

5 березня 2014 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

Вважаючи, що договір дарування квартири укладено між сторонніми особами, тому він є удаваним правочином, вчиненим сторонами для приховування дійсно вчиненого правочину - договору купівлі-продажу квартири, позивачка просила: визнати договір дарування цієї квартири, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Лірниченко Н.М. 30 листопада 2012 року, удаваним правочином, зазначивши, що в дійсності був укладений договір купівлі-продажу указаної квартири; визнати спірну квартиру спільною сумісною власністю подружжя; поділити між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спільне сумісне майно подружжя, відступивши від рівності часток у майні подружжі в інтересах малолітніх дітей, виділивши позивачці право власності на 2/3 ідеальні частки спірної квартири, та припинити право спільної сумісної власності на це майно; виділити

ОСОБА_2 та визнати за ним право власності на 1/3 ідеальну частку спірної квартири й припинити право спільної сумісної власності на це майно; виділити позивачці та визнати за нею право власності на кошти в розмірі 5 тис. 91 грн, які знаходяться на депозитному рахунку публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», відкритому на ім'я ОСОБА_2

Садгірський районний суд м. Чернівці рішенням від 15 травня 2015 року позов задовольнив частково, ухвалив: визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Лірниченко Н.М.

30 листопада 2012 року, удаваним правочином, зазначивши, що в дійсності був укладений договір купівлі-продажу цієї квартири; визнати спірну квартиру, яка придбана під час шлюбу, спільною сумісною власністю подружжя; в інтересах малолітніх дітей відступити від рівності часток у майні подружжя, виділити ОСОБА_1 та визнати за нею право власності на 2/3 ідеальні частки спірної квартири та припинити право спільної сумісної власності на це майно; виділити ОСОБА_2 та визнати за ним право власності на 1/3 ідеальну частку квартири та припинити право спільної сумісної власності на це майно; у решті позову відмовити. Крім того, суд вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд Чернівецької області рішенням від 26 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування ухвали касаційного суду та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 235 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від:

7 листопада 2012 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про стягнення аліментів на утримання дитини (№ 6-25865св12);

22 травня 2013 року у справі за позовом фізичної особи до фізичних осіб про визнання недійсним договору дарування частини домоволодіння та визнання укладеним договіру купівлі-продажу частини домоволодіння, визнання права власності на частину домоволодіння (№ 6-5673св13);

24 липня 2013 року у справі за позовом фізичної особи до фізичних осіб про визнання договору дарування удаваним (№ 6-14678св13);

24 грудня 2014 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про визнання договору дарування удаваним, визнання укладеним договору купівлі-продажу, визнання права власності на частку в спільній сумісній власності подружжя та поділ спільного майна подружжя; за зустрічним позовом фізичної особи до фізичних осіб про визнання договору купівлі-продажу квартири частково недійсним та поділ спільного майна подружжя

(№ 6-32466св14);

14 січня 2016 року у справі за позовом фізичної особи до фізичних осіб про визнання договору дарування удаваним, поділ майна подружжя

(№ 6-31093св15).

Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-25865св12 суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що згідно із частиною другою статті 191 Сімейного кодексу України (далі - СК України) аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більше як за три роки. У судовому засіданні свідок пояснила, що позивачка вживала заходи щодо одержання аліментів з відповідача, однак такі заходи не мали позитивного результату, тому висновки судів про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення аліментів за минулий час є необґрунтованими.

Постановляючи ухвалу від 22 травня 2013 року (№ 6-5673св13) та скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції керувався тим, що суди, установивши факт укладення удаваного правочину, спрямування волі сторін в удаваному правочині (договорі дарування) на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені правочином (договором купівлі-продажу), залишили без уваги те, що закон прямо не передбачає недійсності удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони насправді мали на увазі; не мотивували прийняття або відмови в прийнятті доводів позивача щодо настання між сторонами прав та обов'язків, передбачених договором купівлі-продажу; вдалися до оцінки обставин, що є підставою для визнання правочину недійсним, та залишили поза увагою те, що такі вимоги позивач не заявляв.

В ухвалі від 24 липня 2013 року (№ 6-14678св13) суд касаційної інстанції зазначив, що встановивши під час розгляду справи ту обставину, що правочин вчинено з метою приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843273/ed_2013_05_16/pravo1/T030435.html?pravo=1> має визнати вчинення сторонами саме цього правочину та вирішити спір із застосуванням норм, які регулюють цей правочин. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: 1) факт укладення правочину, що на його думку є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати насправді вчинений правочин; 4) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином. Основним юридичним фактом, який суди повинні встановити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування, а також з'ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. На відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним, тому суди не встановили вищенаведених фактів, не мали підстав для висновку про укладення сторонами договору дарування та передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.