П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
3 вересня 2014 року м. КиївСудова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого суддів: Яреми А.Г., Григор'євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Патрюка М.В., Сеніна Ю.Л., -
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до закритого акціонерного товариства «АІСЕ Україна» про захист прав споживача, визнання договору недійсним та стягнення коштів за заявою ОСОБА_8 про перегляд рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2013 року,
в с т а н о в и л а :
У березні 2013 року ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом до закритого акціонерного товариства «АІСЕ Україна» (далі - ЗАТ «АІСЕ Україна») про захист прав споживача, визнання договору недійсним та стягнення коштів.
Зазначав, що 7 травня 2008 року між ним і ЗАТ «АІСЕ Україна» було укладено угоду про надання послуг з метою придбання товару в групах (далі - Угода), а саме легкового автомобіля марки Daewoo, модель Lanos TF69Y225, вартістю 53 100 грн. Згідно з умовами Угоди ЗАТ «АІСЕ Україна» гарантувало, що він одержить право на отримання автомобіля за умови, якщо виконає всі зобов'язання, які випливають із цієї Угоди, та зобов'язалось надати йому послуги з адміністрування фінансових активів із метою придбання товару в групах відповідно до системи, яка умовно називається «АВТОПЛАН» і полягає у створенні груп покупців (учасників системи) з метою придбання автомобілів.
На виконання своїх зобов'язань за Угодою він сплатив на рахунок відповідача перший внесок у розмірі 1 911 грн 60 коп. у день підписання Угоди та протягом 2008 - 2009 років - 9 258 грн 89 коп. щомісячних платежів.
Посилаючись на те, що зазначена діяльність здійснювалась відповідачем без відповідної ліцензії та має ознаки нечесної підприємницької практики в розумінні статті 19 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» (далі - Закон України «Про захист прав споживачів»), у процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, просив визнати Угоду недійсною та стягнути із ЗАТ «АІСЕ Україна» 11 170 грн 49 коп., сплачених ним на виконання Угоди.
Рішенням Доманівського районного суду Миколаївської області від 21 травня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_8 задоволено: визнано недійсною Угоду; стягнуто з приватного акціонерного товариства «АІСЕ Україна» (далі - ПАТ «АІСЕ Україна») на користь ОСОБА_8 11 170 грн 49 коп. сплачених внесків та 600 грн витрат на правову допомогу і 214 грн 60 коп. у дохід держави.
Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 23 вересня 2013 року рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 21 травня 2013 року в частині визнання Угоди недійсною скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 у цій частині відмовлено; у решті - рішення суду залишено без змін.
Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2013 року рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 21 травня 2013 року та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 23 вересня 2013 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 відмовлено.
У заяві про перегляд рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2013 року ОСОБА_8 порушує питання про скасування зазначеного рішення й прийняття нового рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої, пункту 7 частини третьої та частини шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
В обґрунтування заяви ОСОБА_8 надав рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2013 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, від 25 вересня 2012 року, від 2 жовтня 2013 року та від 19 червня 2013 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 жовтня 2012 року та постанови Верховного Суду України від 23 травня 2012 року та від 16 січня 2013 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовано зазначені правові норми.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 червня 2014 року цивільну справу за позовом ОСОБА_8 до ЗАТ «АІСЕ Україна» про захист прав споживача, визнання договору недійсним та стягнення грошових коштів допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_8 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 360-5 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 7 травня 2008 року між ЗАТ «АІСЕ Україна» і ОСОБА_8 було укладено Угоду, предметом якої є надання ЗАТ «АІСЕ Україна» послуг з адміністрування фінансових активів, спрямованих на придбання учасником товару в групах відповідно до системи «АВТОПЛАН», а саме легкового автомобіля марки Daewoo, модель Lanos TF69Y225, вартістю 53 100 грн.
Система «АВТОПЛАН» складається з учасників, об'єднаних у групу, які шляхом сплати щомісячних внесків, зазначених в угоді, акумулюють кошти для придбання автомобіля для кожного з них. Право на отримання автомобіля надається за такими механізмами: 1) накопичення внесків; 2) пропозиція авансових внесків; 3) заощадження-кредит. Учасник системи, який виконує в повному обсязі свої зобов'язання за угодою, придбає та отримає автомобіль через указану систему.
За умовами Угоди ОСОБА_8 зобов'язався своєчасно та в повному обсязі виконувати обов'язки з внесення вступного платежу й періодичних платежів зі сплати вартості транспортного засобу, адміністративних витрат тощо, а ЗАТ «АІСЕ Україна» - сформувати групу учасників за рахунок чистих внесків, з яких здійснюється придбання транспортного засобу. Учасник одержує транспортний засіб відповідно до методів визнання права на отримання ним товару, передбачених умовами діяльності системи «АВТОПЛАН», і таке право здійснює ЗАТ «АІСЕ Україна» на власний розсуд; право на купівлю мають не всі учасники системи, а тільки ті, які сплатили найбільшу кількість внесків. Угода не містить строків отримання учасником товару, не передбачає будь-якої відповідальності ЗАТ «АІСЕ Україна» за невиконання умов Угоди та будь-яких гарантій отримання учасником товару навіть у разі повної оплати його вартості; разом із тим Угодою передбачена відповідальність учасника у разі несвоєчасного виконання її умов або відмови від виконання.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_8, суд касаційної інстанції виходив із того, що ПАТ «АІСЕ Україна» отримало відповідний дозвіл (ліцензію) на здійснення діяльності (надання фінансової послуги) щодо «придбання товарів у групах» у Національній комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг), та вважав, що така діяльність здійснювалась товариством легітимно, у тому числі й до введення Законом України від 2 червня 2011 року № 3462-VІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг» вимог щодо її ліцензування. При цьому касаційний суд дійшов висновку про те, що до Угоди не може бути застосовано визначення «пірамідальної схеми», так як вона передбачає одержання споживачем необхідного йому товару, визначає умови (схему фінансування тощо), за яких такий товар може бути одержаний (у тому числі закріплює відповідні права та обов'язки сторін); крім того, відсутні й правові підстави вважати, що позивача введено в оману з підстав оплати ним не самого товару, а права купівлі товару та відсутності залучення власних коштів відповідача, оскільки на момент підписання Угоди позивач був ознайомлений з її умовами, розумів їх і погодився з ними. Також касаційний суд зазначив, що підстави для визнання договору недійсним, зокрема несправедливі умови договору, передбачені статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів», не є тотожними з підставами визнання угод недійсними у зв'язку зі здійсненням нечесної підприємницької практики (недобросовісна конкуренція та діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною), визначеними частиною шостою статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів».
Разом із тим у рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2013 року, ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, від 25 вересня 2012 року, від 2 жовтня 2013 року та від 19 червня 2013 року, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 жовтня 2012 року, які надані заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої, пункту 7 частини третьої та частини шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суд касаційної інстанції дійшов протилежних висновків, зокрема, про те, що умови спірного договору про надання послуг з адміністрування відповідної системи з метою придбання товарів у групах є несправедливими та непрозорими й спрямовані на введення в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації пірамідальної схеми, що згідно з положеннями статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» є нечесною підприємницькою практикою.
Постанови Верховного Суду України від 23 травня 2012 року та від 16 січня 2013 року, надані заявником як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої, пункту 7 частини третьої та частини шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, не є судовими рішеннями суду касаційної інстанції, в яких має місце неоднакове застосування ним одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів».
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Відповідно до частин першої, другої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною першою статті 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
За змістом статті 9 Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та статті 34 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг») діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню.
Сервисы для юристов