П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2 грудня 2015 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого Коротких О.А.,суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., - розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_10 до державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міністерства доходів і зборів України у м. Києві (далі - ДПІ) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
в с т а н о в и л а:
У квітні 2014 року ОСОБА_10 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення ДПІ від 30 червня 2014 року № 2312-15 про визнання щодо неї податкових зобов'язань «земельний податок з фізичних осіб» у розмірі 17 560 грн 95 коп. (на 2014 рік).
На обґрунтування позову зазначила, що рішення прийнято тільки на підставі того, що позивач є власницею приміщення в багатоквартирному житловому будинку. Проте, як вона зазначила, у власність, в постійне користування чи в оренду жодна земельна ділянка їй не передавалася. Вважає, що відповідно до пункту 4 частини першої статті 297 Податкового кодексу України (далі - ПК) звільнена від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з земельного податку, крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються нею для провадження господарської діяльності.
Суди встановили, що позивач є ФОП та зареєстрована суб'єктом підприємницької діяльності з 15 вересня 2005 року, реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1. Позивач є платником єдиного податку з 1 січня 2012 року із ставкою 5 % , група 3. Види діяльності згідно зі свідоцтвом платника єдиного податку - надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.
Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 10 квітня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2015 року, позов задовольнив виходячи із того, що оскільки операції з надання в оренду нежитлового приміщення підпадають під визначення підприємницької діяльності, а платник єдиного податку - орендодавець, то, позивач взагалі звільнений від сплати земельного податку у зв'язку із здаванням нерухомого майна в оренду, а отже, законних підстав для прийняття рішення та визначення позивачу відповідного зобов'язання у відповідача не було.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 3 липня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України
(далі - КАС).
Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, ДПІ звернулась із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, а саме через неоднакове застосування судом касаційної інстанції пункту 287.8 статті 287 ПК. Просить судові рішення скасувати, а у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. На обґрунтування заяви ДПІ додала копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 24 червня та 10 листопада 2014 року (№ К/800/62298/13, К/800/47973/13 відповідно), які, на її думку, підтверджують неоднакове правозастосування.
Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява ДПІ підлягає задоволенню з таких підстав.
В ухвалі від 24 червня 2014 року Вищим адміністративним судом України, погодившись з рішенням суду апеляційної інстанції про задоволення позову, виходив із того, що оскільки позивач є власником нежилого приміщення, то відповідно до пункту 286.6 статті 286 ПК він має сплачувати податок на землю.
В ухвалі від 10 листопада 2014 року суд касаційної інстанції, погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що чинне податкове законодавство пов'язує виникнення в особи обов'язку зі сплати податку на землю одночасно з моментом проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, на якій воно розміщене, тому, перевіривши правильність здійсненого відповідачем розрахунку податку на землю з фізичних осіб та його відповідність вимогам чинного законодавства, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення прийнято в межах та у спосіб, визначені чинним законодавством.
У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що ці суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що операції з надання в оренду нежитлового приміщення підпадають під визначення підприємницької діяльності, а платник єдиного податку - орендодавець, а отже позивач звільняється від сплати земельного податку.
Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції пункту 287.8 статті 287 ПК у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.
За змістом підпункту 9.1.10 пункту 9.1 статті 9 ПК плата за землю належить до загальнодержавних податків і зборів, яка в силу вимог підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 цього ж Кодексу є податком і справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Відповідно до підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 ПК платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.
Справляння плати за землю здійснюється відповідно до положень розділу ХIII ПК.
Відповідно до підпункту 269.1.1 пункту 269.1 статті 269 ПК платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв). А в силу вимог підпункту 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.
Таким чином, обов'язок платника податку сплачувати плату за землю виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.
Згідно зі статтею 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Права власності та користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»
(далі - Закон № 1952-IV).
Питання переходу права власності на земельну ділянку у разі набуття права на житловий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюються статтею 120 ЗК і статтею 377 Цивільного кодексу України
(далі - ЦК).
Цими нормами чітко встановлено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.
Сервисы для юристов