ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2 грудня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Сеніна Ю.Л.,суддів: Лященко Н.П.,
Охрімчук Л.І.,
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М.,
Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Одеської міської ради про визнання права власності на житловий будинок за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України від 22 квітня 2015 року,
в с т а н о в и л а :
У жовтні 2008 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі договорів купівлі-продажу від 14 грудня 2005 року вона є власницею земельних ділянок площами 0,0999 га та 0,0998 га на АДРЕСА_1. Крім того на підставі договору купівлі-продажу від 4 липня 2006 року їй належить на праві власності земельна ділянка площею 0,0973 га за тією ж адресою. На зазначених земельних ділянках вона збудувала двоповерховий житловий будинок. Будівельний проект був погоджений з управлінням архітектури та містобудування, управлінням інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя, санітарно-епідеміологічною станцією міста, Головним управлінням Міністерства надзвичайних ситуацій України в Одеській області (далі - ГУ МНС України в Одеській області), однак Інспекція з Державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області рішення про надання дозволу на будівництво їй не надала. Ураховуючи те, що житловий будинок був збудований відповідно до норм чинного законодавства та погоджений з власниками сусідніх земельних ділянок, позивачка просила визнати за нею право власності на самочинно збудований будинок на підставі статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 2 грудня
2008 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 22 вересня 2014 року, позов задоволено, постановлено: визнати за ОСОБА_6 право власності на двоповерховий житловий будинок, розташований на земельній ділянці загальною площею 2970 кв.м на АДРЕСА_1.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року касаційні скарги заступника прокурора Одеської області та Одеської міської ради відхилено, ухвалені в справі судові рішення залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, прийняти постанову про відмову в задоволені позовних вимог, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 182, 317, 331, 376 ЦК України, статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», статей 24, 301 Закону України «Про планування і забудову територій», статей 26, 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
На підтвердження своїх доводів заступник Генерального прокурора України надав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18, 25 лютого та 9 квітня 2015 року, постанов Верховного Суду України від 5 лютого (справа № 6-131цс13) та 5 листопада (справа № 6-135цс14) 2014 року, 28 січня (справа № 6-225цс14) та 18 лютого (справа № 6-244цс14) 2015 року
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з пунктами 1, 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Суди під час розгляду справи встановили, що ОСОБА_6 на підставі договорів купівлі-продажу від 14 грудня 2005 року є власницею земельних ділянок площами 0,0999 га та 0,0998 га на АДРЕСА_1. Крім того ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 4 липня 2006 року належить на праві власності земельна ділянка площею 0,0973 га за тією ж адресою.
На цих ділянках ОСОБА_6 збудовано житловий будинок площею 1131,1 кв.м.
Будівельний проект був погоджений з управлінням архітектури та містобудування, управлінням інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя, санітарно-епідеміологічною станцією міста, ГУ МНС України в Одеській області, але Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області рішення про надання дозволу на будівництво житлового будинку ОСОБА_6 не надала.
Після закінчення будівництва будинку договір купівлі-продажу від 4 липня 2006 року, за яким ОСОБА_6 набула право власності на земельну ділянку площею 0,0973 га, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 27 жовтня 2011 року визнано недійсним.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачка на належних їй земельних ділянках самочинно побудувала житловий будинок, проект будівництва якого був узгоджений з відповідними органами та власниками сусідніх земельних ділянок, однак Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, порушуючи передбачений законодавством строк, рішення про надання дозволу на будівництво не надала, а тому згідно з положеннями статті 331, частини п'ятої статті 376 ЦК України вимоги ОСОБА_6 про визнання права власності на самочинне будівництво є обґрунтованими.
Надані заступником Генерального прокурора України копії постанов Верховного Суду України від 5 лютого та 5 листопада 2014 року, а також копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 та 25 лютого 2015 року, постановлені у справах при вирішенні спорів, які виникли з інших правовідносин, не дають підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Проте в наданих для порівняння судових рішеннях зроблено такі висновки:
- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2015 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення про відмову в позові про визнання права власності на житловий будинок, виходив з того, що позивачі не надали доказів на підтвердження того, що цей будинок збудований або будується на земельній ділянці, відведеній для цієї мети, а також не надали належно затвердженої у встановленому законом порядку проектної документації на будівництво та дозволу на виконання будівельних робіт;
- у постанові від 28 січня 2015 року Верховний Суд України керувався тим, що за змістом частини третьої статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є та не являється забудовником. Зазначена умова є єдиною для визнання права власності на об'єкт нерухомості за такою особою;
Сервисы для юристов