П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 вересня 2014 року м. Київ
Судова палата у господарських справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого Барбари В.П., суддів:Балюка М.І.,Жайворонок Т.Є., Берднік І.С.,Колесника П.І., Гуля В.С.,Шицького І.Б., -за участю: прокурора Генеральної прокуратури України - Гнатюка М.М. та представника за довіреністю Фонду державного майна України - Таран Н.А., -
розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 18 березня 2014 року у справі № 6/17-3062-2011 за позовом заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до товариства з обмеженою відповідальністю «Арніка», закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_10, ОСОБА_11, про визнання договору купівлі-продажу недійсним,
в с т а н о в и л а:
У серпні 2011 року заступник прокурора Приморського району м. Одеси звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що майно, передане за спірним договором, є державним майном, тому підприємство «Одесакурорттеплоенерго» Одеської обласної ради по управлінню курортами профспілок (далі - підприємство «Одесакурорттеплоенерго») не мало права на його відчуження без згоди власника - Фонду державного майна України.
Рішенням господарського суду Одеської області від 27 вересня 2011 року позов задоволено, визнано договір купівлі-продажу від 30 грудня 1991 року, укладений між підприємством «Одесакурорттеплоенерго» і товариством з обмеженою відповідальністю «Арніка» (далі - ТОВ «Арніка»), недійсним.
За висновками суду, підприємство «Одесакурорттеплоенерго» при укладенні договору купівлі-продажу від 30 грудня 1991 року діяло всупереч нормам законодавства, чинного на час укладення договору, а саме: ст.ст. 34, 35, 39 Закону України «Про власність», постанови Ради Міністрів УРСР від 23 квітня 1960 року № 606 «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР», що за змістом ст. 48 Цивільного кодексу Української РСР в редакції 1963 року (далі - ЦК Української РСР) є підставою для визнання зазначеного договору недійсним.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2013 року рішення господарського суду Одеської області від 27 вересня 2011 року скасовано, прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено.
Постановою Вищого господарського суду України 18 березня 2014 року постанову Одеського апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2013 року залишено без змін.
Приймаючи постанову, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду щодо застосування приписів ст.ст. 71, 75 ЦК Української РСР про відмову в задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку позовної давності та відсутністю підстав для його поновлення.
У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 18 березня 2014 року з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), заступник Генерального прокурора України, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції до спірних правовідносин положень ст.ст. 71, 75, 76 ЦК Української РСР, просить скасувати зазначену постанову та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2013 року та прийняти нове рішення, яким рішення господарського суду Одеської області від 27 вересня 2011 року залишити в силі.
В обґрунтування заяви заступником Генерального прокурора України надано копії постанов Вищого господарського суду України від 02 липня 2013 року у справі № 15-2/145-08-3033, де висловлено правову позицію про встановлення початку перебігу строку позовної давності з моменту, коли прокуратура дізналася про порушення інтересів держави - після звернення народного депутата України Грицака В.М. від 23 квітня 2008 року до прокуратури, та від 27 травня 2008 року в справі № 30/207-07-6004.
Ухвалою колегії суддів Вищого господарського суду України від 13 червня 2014 року справу допущено до провадження Верховного Суду України.
Заслухавши пояснення представників сторін, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами встановлено, що 30 грудня 1991 року між підприємством «Одесакурорттеплоенерго» і ТОВ «Арніка» укладено договір купівлі-продажу: одноповерхової будівлі невиробничого призначення, будівництва до 1943 року, загальною площею 232 кв. м; двох одноповерхових складських приміщень для зберігання будівельних матеріалів, будівництва до 1984 року, загальною площею 36 кв. м кожен; одноповерховий склад-навіс для зберігання металевих труб, будівництва до 1984 року, загальною площею 64 кв. м.
Правонаступником підприємства «Одесакурорттеплоенерго» є підприємство «Курорттеплоенерго», яке у подальшому реорганізовано шляхом приєднання до філії Одеського державного підприємства закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця».
Згідно з п.п. 6, 7 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України в редакції від 16 січня 2003 року правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом. До позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 01 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.
Відповідно до ст. 76 ЦК Української РСР право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і переривання перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і ст.ст. 78 і 79 цього Кодексу.
Відповідно до ст.ст. 71, 75, 80 ЦК Української РСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.
Згідно з ч.ч. 1, 4 ст. 29 ГПК України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
Отже, норми, передбачені ст. 76 ЦК Української РСР щодо початку перебігу позовної давності, встановлені для сторін, особи, права або інтереси якої порушено, поширювалися і на звернення прокурора до суду із заявою про захист цієї особи, зокрема Фонду державного майна України.
Суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку, що початок перебігу строку позовної давності почався з 30 грудня 1991 року, з моменту укладення спірного договору, коли про це стало відомо власнику майна - Фонду державного майна України, а закінчився 31 грудня 1994 року.
Як власник майна, так і прокуратура у встановлені законом строки для захисту свого цивільного права або інтересу не звернулися із зазначеним позовом. Поважних причин для поновлення позовної давності не встановлено.
Судом касаційної інстанції правильно застосовано норми матеріального права, а тому заява заступника Генерального прокурора України задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 11123 , 11124 , 11126 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Сервисы для юристов