П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
1 березня 2017 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П.,Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, за заявою ОСОБА_5 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2016 року,
в с т а н о в и л а :
У квітні 2015 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 27 грудня 2014 року вона уклала з ОСОБА_7 договір довічного утримання, у зв'язку із чим набула у власність житловий будинок АДРЕСА_1, що належав на праві власності ОСОБА_7
Посилаючись на те, що Автозаводський відділ державної виконавчої служби Кременчуцького міського управління юстиції проводить виконавчі дії щодо вселення до спірного будинку відповідачки ОСОБА_6, яка не є членом її сім'ї, позивачка просила суд усунути їй перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження зазначеним будинком, позбавивши ОСОБА_6 права користування житлом.
Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області рішенням від 10 вересня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_5 відмовив.
Апеляційний суд Полтавської області 19 травня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовив з інших підстав.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 17 червня 2016 року відмовив ОСОБА_5 у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
19 вересня 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_5 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 317, 383, 391, 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)та статей 156 і 157 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
На підтвердження своїх доводів заявниця надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від
1 лютого 2012 року, 29 квітня й 23 грудня 2015 року та 27 січня 2016 року, а також послалася на висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 16 січня 2012 року та 5 листопада 2014 року.
У зв'язку із цим ОСОБА_5 просить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня
2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
Суди під час розгляду справи встановили, що ОСОБА_7 був власником житлового будинку АДРЕСА_1, до якого ОСОБА_6 вселилась разом з батьками як член сім'ї власника (онука ОСОБА_7.) та в якому вона зареєстрована з дня народження.
У період з 2007 до 2013 року ОСОБА_6 навчалась у спеціалізованій школі-інтернаті з цілодобовим утриманням, після закінчення якої неодноразово намагалася вселитися до спірного будинку.
Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області рішенням від 23 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 24 вересня 2014 року, визнав за ОСОБА_6 право на проживання в житловому будинку та користування житлом, усунув позивачці перешкоди в користуванні будинком шляхом вселення до нього
(а.с. 10-11, 56-59).
27 грудня 2014 року між ОСОБА_7 (відчужувач) та ОСОБА_5 (набувач) укладено договір довічного утримання, за умовами якого відчужувач передає у власність набувача житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 77,7 кв.м та земельну ділянку площею 0,0642 га з цільовим призначенням для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за цією ж адресою, що належать йому на праві власності, а набувач зобов'язується надавати відчужувачу довічне матеріальне забезпечення тощо (а.с. 7-8).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанцій, виходив з того, що ОСОБА_6 мала право на проживання у спірному будинку до укладення договору довічного утримання та намагалась вселитись на підставі рішення суду, що набрало законної сили, є обов'язковим і підлягає виконанню. Крім того, суд урахував, що набувач за договором довічного утримання
Сервисы для юристов