Постанова ВГСУ від 30.01.2014 року у справі №924/886/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 січня 2014 року Справа № 924/886/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого - суддіДерепи В.І.суддів :Грека Б.М., - (доповідача у справі), Палія В.В.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скаргиПублічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" та Міського комунального підприємства "Хмельницьктеплокомуненерго"

на постановуРівненського апеляційного господарського суду від 25.11.13

у справі№ 924/886/13господарського судуХмельницької областіза позовомПублічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"

доМіського комунального підприємства "Хмельницьктеплокомуненерго"

простягнення сумиза участю представників від:позивачаВознюк Є.В. (дов. від 22.03.13)відповідачаСтороженко Ю.В. (дов. від 03.01.14)

В С Т А Н О В И В :

Публічне акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"звернулося до господарського суду Хмельницької області з позовом про стягнення із Міського комунального підприємства "Хмельницьктеплокомуненерго" 7583742,47 грн.

Рішенням господарського суду Хмельницької області від 30.09.13 (суддя

Танасюк О.Є.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 25.11.13 (колегія суддів у складі: головуючого-судді Огороднік К.М., суддів: Бригинець Л.М., Демидюк О.О.), позовні вимоги задоволені частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 6511410,37 грн. основного боргу, 394520,52 грн. пені, 34256,85 грн. 7% штрафу, 157808,21 грн. 3% річних, 26085,26 грн. інфляційних втрат, 68653,51 грн. судового збору. В решті позову відмовлено. При цьому судами зменшено пеню, належну до стягнення, на 50 % на підставі ч. 1 ст. 233 Господарського кодексу України та перераховано розмір інфляційних.

Частково не погоджуючись із рішенням та постановою, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати в частині зменшення розміру пені. Свої доводи скаржник обґрунтовує прийняттям зазначених актів з порушенням норм матеріального права (ст.233 ГК України, ст.ст.549-552 ЦК України) та процесуального права (ст.ст.42, 43, 83-84, 121 ГПК України).

Відповідач також оскаржує судові акти в частині стягнення 40998,89 грн. заборгованості та 14391,51 грн. інфляційних втрат, посилаючись на те, що судами безпідставно не були взяті до уваги докази частково погашення заборгованості, які мали місце як до, так і після винесення рішення у справі.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 30.09.11 між НАК "Нафтогаз України" (продавець) та МКП "Хмельницьктеплокомуненерго" (покупець) був укладений договір № 14/2320/11 на купівлю-продаж природного газу. На виконання умов договору протягом вересня-грудня 2012 року ПАТ "НАК "Нафтогаз України" передало, а МКП "Хмельницьктеплокомуненерго" прийняло природний газ в загальному обсязі 25247384 тис.куб.м. на загальну суму 33053875,12 грн., що не заперечується сторонами.

В порушення умов договору, відповідач несвоєчасно здійснював оплату за поставлений газ, що підтверджується оборотною відомістю (операції по підприємству ПАТ "Хмельницькгаз") за період з 01.01.11 по 31.03.13, а саме, відповідачем сплачено за природний газ лише 21360124,37 грн. Під час розгляду справи відповідачем частково сплачено основний борг в сумі 5182340,38 грн., в зв'язку з чим, місцевим господарським судом в цій частині припинено провадження у справі ухвалою суду від 16.09.13 на підставі п. 1-1 ст. 80 ГПК України, що сторонами не оскаржується.

На момент прийняття рішення місцевим господарським судом, основний борг відповідача перед позивачем становив 6511410,37 грн., тому зазначена сума судами стягнута з відповідача.

В своїй касаційній скарзі відповідач посилається на те, що при визначенні суми заборгованості не були враховані докази часткової сплати суми основної заборгованості, а саме платіжне доручення № 7223 від 23.05.13 на суму 16423,91 грн., акт звіряння розрахунків від 30.09.13, платіжне доручення № 9415 від 01.11.13 на суму 24574,98 грн.

Втім, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що зазначені посилання та докази не можуть бути підставою для скасування судових актів у справі, оскільки вони не були подані в суді першої інстанції до винесення рішення по суті спору.

Відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Це стосується позивача, який повинен довести факти, на підставі яких пред'явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.

Відповідно до Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.11 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами.

Таким чином, надання чи ненадання доказів - це право сторони. Але вибираючи спосіб захисту, який базований на ненаданні доказів, сторона несе ризик, що вона не зможе в подальшому посилатися на ті докази, яких вона не надала. Суд першої інстанції, в свою чергу, приймає рішення на підставі наданих доказів і не може передбачити існування у сторін додаткових доказів та документів.

Приписами п. 9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.11 №7 (із змінами та доповненнями) передбачено, що відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами. Додаткові докази приймаються апеляційним судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Враховуючи, що відповідач не довів неможливість подання доказів у суді першої інстанції (а докази, які виникли після винесення рішення, не є можуть бути підставою для його скасування, а лише враховуються при виконанні рішення на стадії виконавчого провадження), апеляційний суд правильно не взяв до уваги зазначені відповідачем докази.

Суд касаційної інстанції також не бере до уваги ні доводи, ні докази відповідача про часткове погашення заборгованості, оскільки відповідно до ч.2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

На суму заборгованості судами нараховані 3% річних та інфляційні в порядку ст. 625 Цивільного кодексу України. Розмір 3% річних сторони не заперечують, втім, заперечує розмір інфляційних, вважаючи, що з нього мало б бути стягнено на 14391,51 грн. менше. Втім, ці доводи також не беруться до уваги з огляду на вимоги вищезазначеної статті, оскільки суд касаційної інстанції не може переоцінювати обставини справи, докази, та перераховувати суму інфляційних.

У зв'язку з несвоєчасною оплатою за поставлений природний газ, позивачем на підставі п. 7.2 договору нараховано пеню в розмірі 789041,04 грн. та 7% штраф в сумі 68513,70 грн. Неустойку визнано судами правомірною, втім, її розмір зменшено на 50 % на підставі ст. 233 Господарського кодексу України, оскільки порушення зобов'язання відповідачем допущено у зв'язку з тяжким фінансовим становищем, яке виникло з причин, які від нього не залежали, а саме різницею у тарифах, яка виникла у зв'язку з невідповідністю тарифів на теплову енергію розміру економічно обґрунтованих витрат на її виробництво; невиконанням населенням та бюджетними організаціями зобов'язань по оплаті наданих послуг.

Судові акти оскаржуються позивачем саме в частині зменшення пені. При цьому скаржник вказує на те, що судами безпідставно використано такі свої права, оскільки невірно оцінені обставини щодо матеріального становища боржника, як виняткові.