ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 липня 2015 року Справа № 910/17941/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого суддіГончарука П.А.,суддіКондратової І.Д. (доповідач),суддіСтратієнко Л.В.,за участю представників сторін: від відповідача Варданяна А.А.,від третьої особиПритулої Г.І.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз"на рішення Господарського суду міста Києва від 29.09.2014 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.05.2015 рокуу справі№ 910/17941/14 Господарського суду міста Києваза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Промснабресурс ХХІ"доПублічного акціонерного товариства "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз"за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Міністерства енергетики та вугільної промисловості Українипростягнення 175454,26 грн ВСТАНОВИВ:
У серпні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Промснабресурс ХХІ" (надалі - ТОВ "Промснабресурс ХХІ", позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" (надалі - ПАТ "ДАК "Чорноморнафтогаз", відповідач) про стягнення заборгованості у сумі 175454,26 грн за договором поставки № 1041 від 03.12.2013 року, з яких: 171924,12 грн - основного боргу, 1116,33 грн - 3 % річних, 2413,81 грн - витрат від інфляції.
Відповідач позов не визнавав, посилаючись на виникнення обставин непереборної сили внаслідок окупації території АР Крим Російською Федерацією.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.09.2014 року (суддя Лиськов М.О.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.05.2015 року (судді: Гаврилюк О.М. (доповідач), Коротун О.М., Сулім О.М.), позов задоволено повністю.
ПАТ "ДАК "Чорноморнафтогаз", не погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду та постановою апеляційного господарського суду, подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про відмову в позові, посилаючись на порушення судами норм ст.ст. 263, 614, 617 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" від 15 квітня 2014 року N 1207-VII та ч. 2 ст. 35, ст. 43 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників відповідача та третьої особи, перевіривши згідно із ст.ст. 1115, 1117 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 265 ГК України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача заборгованість в сумі 175454,26 грн, з яких: 171924,12 грн - основний борг, 2413,81 грн - втрати від інфляції за період з 05.08.2014 року по 22.08.2014 року, 1116,33 грн - 3% річних за період з 05.08.2014 року по 22.08.2014 року, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідно до п. 4.2 договору від 03.12.2013 року № 1041 відповідач зобов'язаний був сплатити позивачу за товар 171924,42 грн протягом 120 днів з моменту поставки товару за видатковою накладною від 04.02.2014 року № ПС-0000004 та довіреністю від 03.02.2014 року № 30/634, але цього не зробив, тому відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.
Вищий господарський суд України вважає, що такі висновки суду є законними та обґрунтованими, відповідають фактичним обставинам та наявним матеріалам справи, ґрунтуються на вимогах норм матеріального і процесуального права.
Твердження заявника касаційної скарги про порушення судами норм ст.ст. 263, 614, 617 ЦК України, Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" та ч. 2 ст. 35, ст. 43 ГПК України з огляду на неврахування ними наявності обставин непереборної сили Вищий господарський суд України відхиляє з таких підстави.
Згідно ч. 1 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Ці підстави зазначені у статтях 599, 600, 604 - 609 ЦК України, відповідно до яких зобов'язання припиняється:
1) виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України). Належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання;
2) за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами (ст. 600 ЦК України);
3) зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги (ст. 601 ЦК України);
4) за домовленістю сторін (ст. 604 ЦК України);
5) внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора (ст. 605 ЦК України);
6) поєднанням боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК України);
7) неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає (ст. 607 ЦК України);
8) смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою (ч. 1 ст. 608 ЦК України);
9) смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора (ч. 2 ст. 608 ЦК України);
10) ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ст. 609 ЦК України).
У зазначених правових нормах окремої підстави припинення зобов'язання, як настання подій, які є надзвичайними і невідворотними обставинами, не передбачено. Разом з тим, оскільки виконання зобов'язання може виявитися неможливим, зокрема, у зв'язку з дією обставин непереборної сили, за які жодна із сторін не відповідає, то у такому випадку зобов'язання може припинитися відповідно до ст. 607 ЦК України.
Однак, зважаючи на те, що грошові кошти є родовими речами і відповідно до ч. 1 ст. 184 ЦК України є замінними, Вищий господарський суд України зауважує, що неможливість виконання грошового зобов'язання навіть внаслідок непереборної сили не може бути підставою для припинення такого зобов'язання відповідно до ст. 607 ЦК України. Як вбачається з матеріалів справи, у відповідача виникло грошове зобов'язання, а тому його посилання на те, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності, як на підставу для прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, є помилковими та такими, що не ґрунтуються на вимогах закону.
Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання тільки у випадках, встановлених договором або актом цивільного законодавства (ч. 4 ст. 14 ЦК України).
Сервисы для юристов