ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 квітня 2015 року Справа № 910/20910/14
Вищий господарський суд України в складі колегії суддів:
Овечкіна В.Е. - головуючого, Корнілової Ж.О. - доповідача, Чернова Є.В.,розглянувши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 26.02.2015
у справі№ 910/20910/14 Господарського суду міста Києва
за позовом Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк"доТовариства з обмеженою відповідальністю "Паріо Плюс" провизнання недійсним з моменту укладення договору оренди (найму) від 01.03.2010 № 01/03/10, за участю представників сторін від позивача: Кириленко О.П. (довіреність від 30.12.2014 № 504), від відповідача:Шифрук А.О. (довіреність від 01.07.2014 № 10), Бардацький О.В. (витяг з ЄДРЮФОП від 10.10.2014 № 19428272),
ВСТАНОВИВ:
Публічне акціонерне товариство "Український інноваційний банк" у жовтні 2014 року звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Паріо Плюс" про визнання недійсним з моменту укладення договору оренди (найму) від 01.03.2010 № 01/03/10.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що майнові права на весь об'єкт нерухомості, що передавався в оренду, були відсутні у відповідача на момент вчинення оспорюваного правочину. У зв'язку з цим, договір оренди від 01.03.2010 № 01/03/10 на підставі частини 1 статті 203 та 215 Цивільного кодексу України слід визнати недійсним, оскільки він за своєю суттю та змістом не відповідає приписам статті 761 Цивільного кодексу України.
До Господарського суду міста Києва позивачем надана заява, в якій останній просив доповнити підстави позову новими обставинами, що стосуються вчинення оспорюваного правочину оренди (найму) від 01.03.2010 № 01/03/10 представником ТОВ "Паріо Плюс" з перевищенням повноважень, які згідно з приписами частини 1 статті 203, статей 215, 216 Цивільного кодексу України є підставами недійсності договору. Крім цього, зазначено, що відповідачем наступне схвалення оспорюваного правочину оренди не здійснювалось.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.11.2014 у справі № 910/20910/14 (у складі колегії суддів: Чинчин О.В. - головуючого, Васильченко Т.В., Ломаки В.С.), залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.02.2015 у справі № 910/20910/14 (у складі колегії суддів: Куксова В.В. - головуючого, Авдеєва П.В., Ільєнок Т.В.) в позові повністю відмовлено.
Не погоджуючись з постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.02.2015 у справі № 910/20910/14 Господарського суду міста Києва, Публічне акціонерне товариство "Український інноваційний банк" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 20.11.2014 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.02.2015 у справі № 910/20910/14 Господарського суду міста Києва, а справу передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
У касаційній скарзі заявник посилається на порушення та неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача Корнілову Ж.О., обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників сторін, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судами встановлено, що Господарським судом міста Києва у рішенні від 24.06.2011 у справі № 23/76 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Паріо плюс" до Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" про розірвання договору оренди та звільнення приміщення зазначено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Паріо Плюс" та Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк" 01.03.2010 укладено договір № 01/03/10 оренди (найму) нежилих приміщень у місті Києві по вулиці Горького 43, літера А, площею 300,2 кв.м.
Вказане рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2011 у справі № 23/76 залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.07.2011 та постановою Вищого господарського суду України від 30.08.2011.
Пунктом 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про незалежність судової влади" від 13.06.2007 № 8 передбачено, що за змістом частини 5 статті 124 Конституції України, судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Суду у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25.07.2002; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22.11.2007) (пункт 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини" від 18.11.2003 № 01-8/1427).
Відповідно до пунктів 33, 34 рішення Європейського суду з прав людини від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (справа "Брумареску проти Румунії", п. 61). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.
Суди дійшли до правильного висновку, що відсутні підстави для повторного доказування наведених обставин щодо укладення між Товариством з обмеженою відповідальністю "Паріо Плюс" та Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк" 01.03.2010 договору № 01/03/10 оренди (найму) нежилих приміщень у місті Києві по вулиці Горького 43, літера А, площею 300,2 кв.м, оскільки існування даних обставин підтверджується рішенням Господарського суду міста Києва від 24.06.2011 у справі № 23/76, залишеним без змін поставою Київського апеляційного господарського суду від 21.07.2011 та постановою Вищого господарського суду України від 30.08.2011.
Позивач, в якості визнання недійсним оспорюваного договору, посилається на те, що в рамках судового провадження у справі № 910/3678/14 отримано належні та допустимі докази того, що будівля по вул. вул. Горького, буд.43 (літера "А") у м. Києві має додаткову загальну площу, яка не набувалась відповідачем у власність. Таким чином, майнові права на весь об'єкт нерухомості "БУДІВЛЯ ОФІСНА" у відповідача були відсутні на момент вчинення оспорюваного правочину. У зв'язку з цим, договір оренди від 01.03.2010 № 01/03/10 на підставі частини 1 статті 203 та 215 Цивільного кодексу України слід визнати недійсним, оскільки він за своєю суттю та змістом не відповідає приписам статті 761 Цивільного кодексу України. Крім цього, позивач звертає увагу на те, що представником ТОВ "ПАРІО ПЛЮС" вчинено оспорюваний правочин оренди (найму) від 01.03.2010 № 01/03/10 з перевищенням повноважень, а відповідачем наступного схвалення оспорюваного правочину оренди не здійснювалось.
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції дійшов до правильного висновку про відмову в позові повністю, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України, суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За змістом пункту 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013, відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Сервисы для юристов