Постанова ВГСУ від 25.03.2015 року у справі №904/8573/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2015 року Справа № 904/8573/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіГончарука П.А.,суддіКондратової І.Д. (доповідач),суддіСтратієнко Л.В.,за участю представника відповідача 1Поліщук І.О.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АТБ-маркет"на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.12.2014 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 02.02.2015 рокуза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "АТБ-маркет"до1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Чиста планета" 2. Приватного підприємства "Український інформаційний центр екологічних технологій експертизи та аудиту"провизнання договору поруки недійсним,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю "АТБ-маркет" (надалі - ТОВ "АТБ-маркет", позивач) звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Чиста планета" (надалі - ТОВ "Чиста планета", відповідач 1) та Приватного підприємства "Український інформаційний центр екологічних технологій експертизи та аудиту" (надалі -ПП "Український інформаційний центр екологічних технологій експертизи та аудиту", відповідач 2), у якому просило визнати недійсним укладений між відповідачами договір поруки № б/н від 10.01.2014 року, посилаючись на невідповідність договору вимогам ч. 3 ст. 203 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), оскільки його було укладено без згоди боржника без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим договором, лише з метою зміни територіальної підсудності справ.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 04.12.2014 року (суддя Мельниченко І.Ф.), залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 02.02.2015 року (колегія суддів у складі: головуючого судді Антоніка С.Г., суддів: Іванова О.Г., Чохи Л.В.), у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права (ст.ст. 203, 215, 234, 553, 554, 558 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), ст. 43 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України)), а також неврахування висновків Верховного Суду України у постанові від 01.09.2009 року № 42/492-52/116, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Відповідачі подали відзиви на касаційну скаргу, просили касаційну скаргу відхилити, а судові рішення залишити без змін, посилаючись на те, що рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права та практику суду касаційної інстанції у подібних правовідносинах.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача 1, перевіривши згідно ч. 2 ст. 1115, ч. 1 ст. 1117 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанції норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відхилення касаційної скарги з таких підстав.

У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 01.01.2014 року між ТОВ "АТБ-Маркет" (покупець) та ТОВ "Чиста планета" (постачальник) укладено договір поставки № 59017.

10.01.2014 року між відповідача був укладений договір поруки, за умовами якого ПП "Український інформаційний центр екологічних технологій експертизи та аудиту" виступило поручителем за виконання позивачем зобов'язань за договором поставки оплати вартості товару, на суму не більше 2000,00 грн.

31.10.2014 року ПП "Український інформаційний центр екологічних технологій експертизи та аудиту" на виконання договору поруки сплатило ТОВ "Чиста планета" 1200,00 грн.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору поруки недійсним, оскільки позичальник не є стороною договору поруки, і чинним законодавством України та умовами договору поставки не встановлено обов'язок кредитора або поручителя за договором поруки одержувати згоду боржника. Також судом не встановлено фактичних обставин стосовно того, що оспорюваний договір не спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним.

Суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору поруки недійсним з таких підстав.

Частиною 1 ст. 516 ЦК України, якою регламентовано порядок заміни кредитора у зобов'язанні, передбачено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 512 цього Кодексу кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.

Таким чином, відповідно до цивільного законодавства, на виключення із загального правила щодо необов'язковості згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні, сторони договору можуть домовитись про можливість відступлення кредитором права вимоги виключно за згодою боржника. У цьому випадку передання кредитором своїх прав іншій особі всупереч умовам первісного договору, за яким боржник має цивільні обов'язки, є підставою для визнання правочину відступлення права вимоги недійсним на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Частина перша ст. 512 ЦК України визначає перелік основних підстав для заміни кредитора у зобов'язанні. Зокрема, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок:

1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги);

2) правонаступництва;

3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем);

4) виконання обов'язку боржника третьою особою.

Отже, відповідно до цивільного законодавства передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) та виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) є різними підставами заміни кредитора у зобов'язанні.

У п. 8.7 договору поставки сторони погодили, що постачальник зобов'язується не передавати (не відступати) третім особам права вимоги за цим договором без попередньої згоди покупця. Отже, як правильно зауважив суд апеляційної інстанції, за умовами договору поставки попередня письмова згода покупця необхідно лише у випадку передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Разом із тим, договір поставки не забороняє заміну кредитора у зобов'язанні шляхом виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) без попередньої згоди покупця. Не випливає така заборона і зі змісту правовідносин поруки.

Таким чином, висновки попередніх судових інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову є законними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам і наявним матеріалам справи.

Доводи касаційної скарги про порушення та неправильне застосування норм права не знайшли свого підтвердження, фактично дублюють доводи, викладені в апеляційній скарзі, яким судом другої інстанції була надана належна правова оцінка.

Правові позиції, викладені у постанові Верховного Суду України у справі № 42/492-52/116 від 01.09.2009 року, Вищий господарський суд України не бере до уваги, оскільки у справах різні фактичні обставини справи.

З урахуванням викладеного, касаційна скарга залишається без задоволення, а ухвалені у справі судові рішення - без змін.