Постанова ВГСУ від 24.06.2014 року у справі №911/4342/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2014 року Справа № 911/4342/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого: суддів:Малетича М.М., Круглікової К.С. (доповідач), Мамонтової О.М. розглянувши касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "КІТ" на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 12.03.2014р.у справі№911/4342/13 господарського суду Київської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "КІТ"доКомунального підприємства "Готельно-гуртожитковий комплекс" провизнання договору оренди дійснимза участю представників сторін

від позивача:Шумський Ю.В.,

від відповідача:не з'явився,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "КІТ" звернулося до господарського суду Київської області з позовною заявою до Комунального підприємства "Готельно-гуртожитковий комплекс" про визнання договору оренди від 01.10.2010р. дійсним.

Рішенням господарського суду Київської області від 16.12.2013 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.03.2014 року, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятими рішеннями, Товариство з обмеженою відповідальністю "КІТ" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.03.2014 року та рішення місцевого господарського суду від 16.12.2013р. скасувати, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі .

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначених судових рішень, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 01.10.2010р. між Комунальним підприємством "Готельно-гуртожитковий комплекс" (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "КІТ" (орендар) був укладений договір оренди нежитлового вбудованого приміщення загальною площею 54 м. кв., що знаходиться за адресою: 08132, Київська область, м. Вишневе, вул. Святошинська, 46, термін дії якого становить три роки - з 01.10.2010р. по 01.10.2013р. Вказаний договір сторонами не був нотаріально посвідчений та здійснений без державної реєстрації, як того вимагають ч. 2 ст. 793 та ст.794 ЦК України.

Позивач, звертаючись з даним позовом про визнання вищевказаного договору оренди дійсним, посилався на те, що між ним та відповідачем було досягнуто всіх істотних умов договору, договір реально виконувався, проте він не був нотаріально посвідчений та не пройшов державну реєстрацію. На думку позивача, договір оренди, відповідно до ч.2 ст. 220 Цивільного кодексу України, може бути визнаний судом дійсним.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд, з яким також погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивач не надав доказів того, що він звертався до відповідача з вимогою про нотаріальне посвідчення договору, а відповідач, в свою чергу, ухилився від таких дій. Попередні судові інстанції також зазначили, що договір не може бути визнаний дійсним, оскільки він підлягає не лише нотаріальному посвідченню, але й державній реєстрації.

Колегія суддів погоджується з такими висновками з огляду на таке.

Згідно з ч. 2 ст. 220 Цивільного кодексу України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Тобто, ч. 2 ст. 220 ЦК України надає суду право визнати дійсність нотаріально не посвідченого договору, якщо сторони домовились про усі його істотні умови, підтверджені письмовими доказами, і відбулось повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилась від його нотаріального посвідчення (недобросовісна сторона). Під ухиленням від нотаріального посвідчення договору слід розуміти як активну протидію цьому, так і пасивне небажання вчинити цю дію.

Згідно роз'яснень, що містяться у пункті 2.10. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" №12 від 29.05.2013р., судам необхідно враховувати, що приписи частини другої статті 220 ЦК України не застосовується до правочинів, які підлягали і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК (у редакції, чинній до 01.01.2013р.) пов'язується з державною реєстрацією; відповідні правочини не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

Згідно частини 2 статті 793 Цивільного кодексу України, договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню, а згідно зі статтею 794 цього ж Кодексу договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше ніж на три роки, підлягає державній реєстрації.

Отже, договір між сторонами підлягав як нотаріальному посвідченню та і державній реєстрації, тому попередні судові інстанції обґрунтовано не застосували до спірних правовідносин ч.2 ст.220 ЦК України та, відповідно, відмовили у позові.

Крім того, апеляційний суд правильно зазначив, що наданий позивачем договір оренди комунального майна не створив юридичних наслідків оренди для територіальної громади міста Вишневе, оскільки з матеріалів справи не вбачається, що Вишнівська міська рада, як суб'єкт цивільних відносин, що діє від імені територіальної громади міста Вишневого, приймала рішення або надавала згоду на передачу в оренду позивачу вказаного нерухомого майна.

Згідно із Статутом Комунального підприємства "Готельно-гуртожитковий комплекс", останнє не є органом, уповноваженим місцевими радами на самостійне передання майна, закріпленого за ним територіальною громадою міста Вишневе, в оренду та вчинення щодо нього правочинів від імені територіальної громади.

Приписами статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суди дійшли правомірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Відповідно до ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного господарського суду та не впливають на них, а тому підстави для її задоволення і скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 12.03.2014 року, прийнятої з правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального законодавства, відсутні.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України