ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 січня 2017 року Справа № 903/1117/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Карабаня В.Я. - головуючого, Нєсвєтової H.M., Могила C.К.,розглянувши матеріали касаційноїскаргивищого навчального закладу "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна"напостанову Рівненського апеляційного господарського суду від 16.03.16 та рішення господарського суду Волинської області від 05.01.16у справігосподарського суду Волинської області №903/1117/15за позовомвищого навчального закладу "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна"доприватного підприємства "КРП"провстановлення сервітуту на площі спільного користування,
за участі представників сторін:
від позивача - не з'явилися,
від відповідача - Стасюк О.Л.,
У С Т А Н О В И В:
19.09.2002 між спільним українсько-російським підприємством "Укрбашнафта" та ВНЗ "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" було укладено договір купівлі-продажу №19-09 БД, відповідно до якого університет "Україна" отримав у власність 976,1 кв. м. приміщень, що розташовані у м. Луцьку по вул. Карбишева, 2 (7-й, 8-й та технічний поверх).
20.09.2002 між університетом "Україна", ПП "КРП" та підприємством "Центр професійної, медичної та соціальної реабілітації "Надія" ВОБФ "Фонд розвитку людини" було укладено угоду №1 про спільне користування площами загального призначення у приміщенні, що знаходиться за адресою: м. Луцьк, вул. Карбишева, 2 та належать кожному із них у відповідній частині на праві власності. У пункті 2 угоди визначено площі спільного користування: Луцький інститут розвитку людини Університету "Україна" - 27,1 кв. м.; ПП "КРП" - 185, 8 кв. м.; Центр професійної, медичної та соціальної реабілітації "Надія" - 278,4 кв. м. Пунктом 3 угоди передбачено здійснення сторонами спільного користування на безоплатній основі.
28.05.2014 ВНЗ "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" було направлено до ПП "КРП" листа №1/25-182 з проханням погодити право користування (сервітут) спільними приміщеннями по вул. Карбишева, 2 у м. Луцьку, посилаючись на те, що останні не допускали до належних йому приміщень 7, 8 та технічного поверхів. 27.09.2015 комісією у складі представників університету з відеофіксацією було засвідчено факт недопущення до зазначених приміщень, сходів та ліфтів.
Рішенням господарського суду Волинської області від 02.09.2014 у справі №903/757/14 встановлено, що угода №1 від 20.09.2002 втратила свою чинність з підстав продажу підприємством "Центр професійної, медичної та соціальної реабілітації Надія" ВОБФ "Фонд розвитку людини" своєї частки приватному підприємству "КРП".
Ураховуючи той факт, що ПП "КРП" у добровільному порядку не бажав розглядати та погоджувати з позивачем умови сервітуту на площі спільного користування, у жовтні 2015 року ВНЗ "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" звернулися з позовом до суду про встановлення безстрокового та безоплатного сервітуту шляхом надання університету "Україна" права використання 464,2 кв. м. площ спільного користування частини нежитлового приміщення, власником якого є ПП "КРП", та які розташовані за адресою: м. Луцьк, вул. Карбишева, 2, для задоволення потреби проходу працівників, відвідувачів та студентів університету до нежитлових приміщень сьомого - восьмого та технічного поверхів, які належать останньому, а також сходів та ліфтів, з метою здійснення своєї статутної діяльності.
05.01.2016 рішенням господарського суду Волинської області (судді Якушева І.О., Пахолюк В.А., Дем'як В.М.), залишеним без змін 16.03.2016 постановою Рівненського апеляційного господарського суду (судді Мамченко Ю.А., Саврій В.А., Павлюк І.Ю.) відмовлено у задоволенні позову ВНЗ "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" до ПП "КРП" про встановлення сервітуту на площі спільного користування, мотивуючи безпідставністю його вимог.
У касаційній скарзі вищий навчальний заклад "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" посилалися на неповне установлення попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи, що призвело до неправильного застосування норм матеріального і процесуального права та ухвалення незаконних судових рішень, які просили скасувати, а справу направити для нового розгляду.
Проаналізувавши касаційну скаргу на предмет її обґрунтованості у сукупності з іншими матеріалами справи, колегія суддів приходить до висновку про відхилення вимог скарги з огляду на наступне.
За змістом пункту 2 частини 1 статті 395 ЦК України одним із видів речових прав на чуже майно є право користування (сервітут).
Відповідно до ч.1 ст.401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Отже, сервітут - це право обмеженого користування чужим майном. Необхідність встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом.
Згідно положень ст.402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
Зі змісту зазначеної статті убачається, що встановлення сервітуту здійснюється у таких правових формах, як договір, закон, заповіт або рішення суду.
Згідно ч.3 ст.403 ЦК України особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Таким чином, законом установлено принцип оплатності користування чужим майном. Між тим, наведені положення закону не виключають можливість безоплатного використання, що повинно бути визначено відповідною правовою підставою.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідач заперечував вимогу позивача про встановлення безоплатного сервітуту, зазначаючи про те, що зміст сервітуту передбачає платність користування майном. Урахувавши пояснення відповідача стосовно понесення ним витрат на утримання приміщень (опалення, прибирання, охорона), якими він обгрунтовував свою згоду на встановлення виключно платного сервітуту, узявши до увагу відсутність мотивованих пояснень позивача з приводу необхідності встановлення безоплатного сервітуту, суди обох інстанцій дійшли висновку про безпідставність позовних вимог.
Частиною 1 статті 33 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно ч.1 ст.34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Відповідно до ст.43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Надавши правову оцінку поданим сторонами доказів у їх сукупності, установивши відсутність виняткових обставин, які б давали підстави встановлювати безоплатний сервітут, місцевий господарський суд, з яким погодилась і апеляційна інстанція, дійшов обгрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Частиною 2 статті 111-7 ГПК України визначено, що касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Сервисы для юристов