ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 листопада 2016 року Справа № 910/1812/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Катеринчук Л.Й. (головуючого), Куровського С.В., Ткаченко Н.Г.розглянувши касаційну скаргу ТОВ "Лотуре-Агро"на постанову та рішенняКиївського апеляційного господарського суду від 30.08.2016 року Господарського суду міста Києва від 31.03.2016 року у справі Господарського суду№ 910/1812/16 міста Києваза позовомТОВ "Лотуре-Агро"до 1. ПАТ "Банк Камбіо"; 2. ТОВ "Діамант-агро"про зобов'язання вчинити дії в судовому засіданні взяли участь представники:
ТОВ "Лотуре-Агро":Чирський Ю.В. (довіреність від 30.05.2016 року),ПАТ "Банк Камбіо":Мідляр В.В. (довіреність №04/670 від 01.03.2016 року),ТОВ "Діамант-агро":Мартинюк О.М. (довіреність №121 від 02.03.2016 року).В С Т А Н О В И В :
05.02.2016 року ТОВ "Лотуре-Агро" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ПАТ "Банк Камбіо" (далі - відповідача-1) та ТОВ "Діамант-агро" (далі - відповідача-2) про зобов'язання відшкодувати позивачу вартість майна (майнових прав), отриманого за договором застави від 03.09.2013 року, укладеного між позивачем та відповідачем-1, який визнано недійсним в межах справи про банкрутство позивача, у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент вчинення оспорюваного правочину, з підстав, передбачених частиною 2 статті 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції з 19.01.2013 року (далі - Закон про банкрутство), з посиланням на обставини неможливості повернення позивачу права оренди земельних ділянок, які були предметом застави за спірним договором, оскільки відповідач-1 відступив зазначені майнові права відповідачу-2, який вчинив дії з реєстрації за собою права орендаря на спірні земельні ділянки (том 1, а.с. 7 - 69).
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.02.2016 року порушено провадження у справі та прийнято позовну заяву до розгляду, розгляд справи призначено в судовому засіданні на 25.02.2016 року, який двічі відкладався місцевим господарським судом (том 1, а.с. 1 - 2, 80, 160).
Рішенням Господарського суду міста Києва від 31.03.2016 року (суддя Мандриченко О.В.) у задоволенні позову відмовлено з огляду на встановлення обставин передання позивачем у заставу відповідача-1 права оренди земельних ділянок без наявності дозволів їх власників на заставу права оренди на спірні земельні ділянки, у зв'язку з чим договір застави визнано недійсним в судовому порядку, що свідчить про неправомірність дій позивача з укладення оспорюваного правочину з відповідачем-1 та виключає можливість одержання ним відшкодування вартості спірних майнових прав за рахунок відповідачів 1, 2 (том 2, а.с. 347 - 353).
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції від 31.03.2016 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, мотивуючи порушенням місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права та невідповідністю його висновків за змістом оскаржуваного рішення фактичним обставинам справи.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 30.08.2016 року (колегія суддів у складі: головуючого судді - Власова Ю.Л., суддів: Майданевича А.Г., Федорчука Р.В.) апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 31.03.2016 року у даній справі - без змін з тих же підстав (том 3, а.с. 161 - 167).
Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду від 30.08.2016 року та рішення суду першої інстанції від 31.03.2016 року, прийняти у справі нове рішення, яким позов задовольнити, обґрунтовуючи порушенням судами попередніх інстанцій положень статей 520, 583 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 20 Закону про банкрутство в редакції з 19.01.2013 року та статті 43 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Позивач зазначив про безпідставність відмови судів у задоволенні позовних вимог про зобов'язання відповідачів 1, 2 відшкодувати йому вартість набутих ними майнових прав (прав оренди земельних ділянок фізичних осіб), переданих позивачем в заставу відповідачу-1 за договором застави, який в подальшому було визнано судом недійсним, зважаючи на обставини відступлення відповідачем-1 спірних майнових прав на користь відповідача-2, що унеможливлює їх повернення позивачу в натурі та є підставою для застосування до спірних правовідносин положень частини 2 статті 20 Закону про банкрутство в редакції з 19.01.2013 року про відшкодування вартості майна (майнових прав) у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент вчинення оспорюваного правочину (договору застави).
Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку постанову апеляційного суду від 30.08.2016 року та рішення суду першої інстанції від 31.03.2016 року на предмет повноти встановлених обставин справи та правильності їх юридичної оцінки, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, обговоривши доводи касаційної скарги, вислухавши представників позивача - Чирського Ю.В., відповідача-1 - Мідляра В.В. та відповідача-2 - Мартинюк О.М., дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.
Статтею 572 ЦК України передбачено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Згідно з частиною 1 статті 576 ЦК України, предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.
Статтею 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.
Відповідно до частин 1, 5 статті 93 ЗК України, право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного капіталу власником земельної ділянки - на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом.
Статтею 125 ЗК України передбачено, що право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цих прав.
Отже, з моменту державної реєстрації права оренди земельної ділянки в орендаря виникає право володіння та користування земельною ділянкою, яка залишається у власності орендодавця, з правом передання права оренди земельної ділянки в заставу третім особам.
Згідно з частинами 1, 2 статті 20 Закону про банкрутство в редакції з 19.01.2013 року, правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора з підстав, передбачених частиною 1 цієї статті. У разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника на підставах, передбачених частиною першою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії.
Відповідно до статей 12, 15, 16, 20 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права, в тому числі право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права, на власний розсуд. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.
Так, частиною 2 статті 16 ЦК України передбачено способи захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Отже, вимога боржника про відшкодування йому вартості майна (майнових прав), яке було передано кредитору за правочином, який визнано недійсним в судовому порядку, є за своєю правовою природою вимогою про відшкодування збитків, завданих кредитором у зв'язку з неможливістю повернути спірне майно до ліквідаційної маси боржника в натурі внаслідок його знищення (пошкодження чи втрати).
Положеннями статті 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
При відшкодуванні збитків застосовуються загальні умови відшкодування шкоди визначені статтею 1166 ЦК України, які передбачають, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Отже, відповідальність за порушення зобов'язання у вигляді відшкодування збитків настає за наявності таких умов: протиправної дії чи бездіяльності особи; заподіяння збитків в результаті такої дії чи бездіяльності особи; причинного зв'язку між протиправною дією чи бездіяльністю особи та заподіяними збитками; вини боржника.
При цьому, на позивача покладається обов'язок доведення того, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдані особі, - наслідком такої протиправної поведінки.
Відповідно до частини 1 статті 33 та частини 2 статті 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Частиною 3 статті 35 ГПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Відповідно до частини 1 статті 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Сервисы для юристов