ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 липня 2015 року Справа № 922/1217/15
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючогоПолянського А.Г.суддівКравчука Г.А., Мачульського Г.М. (доповідач),розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Восток"на постановуХарківського апеляційного господарського судувід13.05.2015у справі№922/1217/15Господарського суду Харківської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Восток"доМалого приватного підприємства "Великобурлуцький земельний кадастр"простягнення суми
за участю
- позивача:Дряхлов Є.О. (довіреність від 31.12.2014),
В С Т А Н О В И В:
Звернувшись у суд з даним позовом, Товариство з обмеженою відповідальністю "Восток" (далі - позивач) просило стягнути з Малого приватного підприємства "Великобурлуцький земельний кадастр" (далі - відповідач) 86 700,00 грн. передплати за договором на виконання технічних та консультаційних робіт по оформленню права оренди.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач у зв'язку з тим, що договір між сторонами був розірваний рішенням господарського суду, повинен на підставі статей 1212, 1213 Цивільного кодексу України повернути позивачу суму попередньої оплати, сплаченої позивачем в серпні 2011 року.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 18.03.2015 (суддя Макаренко О.В.) позов задоволено повністю.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 13.05.2015 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Пуль О.А., судді Булоусова Я.О., Шевель О.В.) це рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення, яким в позові відмовлено.
У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального і процесуального права.
Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.
Суд першої інстанції своє рішення про задоволення позову мотивував тим, що позивач не правильно посилався у позові на положення статей 1212, та 1213 Цивільного кодексу України, оскільки гроші позивачем були сплачені не безпідставно - на виконання умов укладеного між сторонами договору, проте з інших положень законодавства вбачається право позивача вимагати повернення сплаченої ним в оплату за договором суми, пославшись при цьому на норми глави 63 вказаного кодексу, що регулюють правовідносини із надання послуг.
Разом з тим, з такими правовими висновками суду першої інстанції погодитись не можна виходячи із наступного.
Як встановлено судами обох інстанцій спірну суму 86700,00 грн. позивач 05.08.2011 перерахував відповідачу на виконання пункту 2 додаткової угоди від 01.08.2011, укладеної до договору від 12.07.2010 №88010/У на виконання технічних і консультаційних робіт по оформленню права оренди, укладеного між сторонами.
Із встановлених судами обставин справи вбачається, що відповідач свого обов'язку, пов'язаного із отриманням спірних коштів, не виконав.
Також судами встановлено, що у зв'язку з невиконанням відповідачем обумовлених умовами договору робіт та неповерненням перерахованих йому грошових коштів, рішенням Господарського суду Харківської області від 12.01.2015 по справі №922/4949/14 договір №88010/У на виконання технічних і консультаційних робіт по оформленню права оренди від 12.07.2010, що укладений між сторонами, розірвано, судове рішення набрало законної сили 28.01.2015.
З приписів частини другої статті 509 та статті 11 Цивільного кодексу України вбачається, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори.
Відповідно до положень статті 901 цього Кодексу, якою суд першої інстанції обґрунтовував своє рішення, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ч.1). Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання (ч.2).
За положеннями статті 509 наведеного Кодексу зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно статті 907 зазначеного Кодексу, якою суд першої інстанції також обґрунтовував своє рішення, договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених цим Кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін, порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін або законом.
Приписами частини другої статті 653 вказаного Кодексу визначено, що у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
Статтею 598 наведеного Кодексу встановлено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
З аналізу наведених норм права та встановлених судами фактичних обставин справи стосовного того, що договір, на підставі якого було перераховано спірну суму коштів, розірвано у судовому поряду і таке рішення суду набрало законної сили, слід дійти висновку про те, що правовідносини сторін за вказаним договором припинились, а оскільки, як вбачається із встановлених судами обставин справи, перерахована позивачем спірна сума коштів знаходиться у відповідача, який свого обов'язку за договором не виконав, а відтак і права на ці кошти не набув, правові висновки місцевого господарського суду про те, що до спірних правовідносин мають застосовуватись положення глави 63, що регулюють правовідносини із надання послуг, є безпідставними, норми цієї глави не визначають правових підстав повернення коштів, які хоч і були перераховані під час дії договору і на виконання його умов, але залишились у іншої сторони, яка свого обов'язку, пов'язаного із отриманням цих коштів, не виконала.
Скасовуючи це рішення суду та відмовляючи у позові суд апеляційної інстанції свою постанову мотивував тим, що спірні правовідносини сторін регулюються нормами зобов'язального права, які застосовуються до окремих видів угод, а не статтею 1212 Цивільного кодексу України, на яку посилався позивач як на підставу позовних вимог. Дійшовши до висновку що спірні правовідносини сторін мають договірний характер, суд апеляційної інстанції вказав, що вказана обставина виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України, а отже із підстав, наведених у позові, а зміна підстав та предмету позову не належить до компетенції суду, за межі яких суд виходити не має права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Однак із такими висновками суду апеляційної інстанції погодитись не можна виходячи із наступного.
Звертаючись із позовом у даній справі, позивач обґрунтовував його приписами статті 1212 Цивільного кодексу України.
Сервисы для юристов