Постанова ВГСУ від 21.10.2015 року у справі №910/9057/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2015 року Справа № 910/9057/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоГубенко Н.М.суддівБарицької Т.Л. Євсікова О.О.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Електросталь"на рішення від та на постанову відГосподарського суду міста Києва 20.05.2015 Київського апеляційного господарського суду 23.07.2015у справі Господарського суду№ 910/9057/15 міста Києваза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Електросталь"до1. Публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Авентіна"провизнання договору недійсниму судовому засіданні взяли участь представники:- позивача Скрипник П.Г.;- відповідачів 1.Соколовська К.П.; Ніорадзе О.М.; 2.повідомлений, але не з'явився;Згідно з розпорядженням заступника секретаря першої судової палати Вищого господарського суду України Євсікова О.О. від 20.10.2015 № 02-05/807 розгляд справи № 910/9057/15 Господарського суду міста Києва здійснюється у складі колегії суддів: головуючий - Губенко Н.М., судді Барицька Т.Л., Євсіков О.О.

ВСТАНОВИВ:

06.03.2015 Товариство з обмеженою відповідальністю "Електросталь" звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" та до Товариства з обмеженою відповідальністю "Авентіна" про визнання недійсним договору поруки № 70/Z-6 від 28.07.2014.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.05.2015 у справі № 910/9057/15 (суддя Сташків Р.Б.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.07.2015 (колегія суддів у складі: Андрієнко В.В. - головуючий суддя, судді Буравльов С.І., Шапран В.В.), у позові відмовлено.

Не погоджуючись з наведеними судовими рішеннями, Товариство з обмеженою відповідальністю "Електросталь" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.07.2015 у справі № 910/9057/15, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" надало відзив на касаційну скаргу, в якому з нею не погоджується та просить касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Електросталь" залишити без задоволення.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Предметом даного позову є вимога позивача визнати недійсним договір поруки № 70/Z-6 від 28.07.2014, укладений між Публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Авентіна".

Обґрунтовуючи підстави звернення з позовом до суду, Товариство з обмеженою відповідальністю "Електросталь" посилається на те, що спірний договір, в порушення вимог ст. ст. 212, 554 ЦК України, укладено після порушення основного зобов'язання, а тому відповідно до ст. ст. 203, 215 ЦК України спірний правочин є недійсним.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України (ст. 215 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Пунктом 4 ст. 179 ГК України визначено основний принцип, який визначає, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Аналогічні положення містять і норми ЦК України, які визначають, що сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов (ст. 627 ЦК України); зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними (ст. 628 ЦК України), сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 ЦК України).

Статтею 212 ЦК України передбачено, що особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

Відповідно до ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Порука може надаватися тільки у відношенні реально існуючого зобов'язання боржника перед кредитором (Така ж правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 12.12.2011 у справі № 9/272).

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (стаття 554 Цивільного кодексу України).

До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання (стаття 556 Цивільного кодексу України).

Зі змісту вищевказаних норм випливає, що договір поруки не покладає на боржника якогось нового обов'язку, крім того, який він вже має перед кредитором по основному зобов'язанню, а лише створює ймовірність переходу прав та обов'язків останнього до поручителя у разі виконання ним зобов'язання, забезпеченого порукою, а відтак твердження позивача, що договір поруки може порушувати його права та законні інтереси безпідставні.

З урахуванням абзацу першого частини другої статті 207, частини першої статті 547 та статті 553 ЦК України договір поруки є чинним за умови його укладення у письмовій формі та підписання кредитором і поручителем. За загальним правилом, волевиявлення боржника щодо укладення договору поруки не є обов'язковим, а відтак у силу статей 203, 215, 553 ЦК України відсутність згоди боржника не є підставою для визнання недійсним договору поруки, укладеного поручителем та кредитором боржника. Така правова позиція викладена у постанові пленуму Вищого господарського суду України № 1 від 24.11.2014 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з кредитних договорів".

У п. 3.16 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" роз'яснено, що у вирішенні спорів про визнання недійсними договорів поруки на підставі того, що відповідний договір укладено без згоди боржника, господарському суду слід виходити з такого. Згідно з приписами статей 553, 554 ЦК України договір поруки укладається кредитором і поручителем за зобов'язанням, яке забезпечується договором поруки. Що ж до боржника, то він стороною договору поруки не виступає, а є учасником у зобов'язанні, забезпеченому порукою. Обов'язок кредитора або поручителя за договором поруки одержувати згоду боржника на укладення такого договору законодавством України не передбачений та не випливає зі змісту правовідносин поруки. Відповідно відсутність зазначеної згоди не порушує й умов дійсності договору поруки та не є підставою для визнання його недійсним.