Постанова ВГСУ від 18.03.2015 року у справі №51/421

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2015 року Справа № 51/421 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіГончарука П.А.,суддіКондратової І.Д. (доповідач),суддіСтратієнко Л.В.,за участю представника позивача Лебідко Ю.І.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуРелігійної громади Римсько-католицької Церкви Святої Марії Магдаленина постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.11.2014 рокуу справі № 51/421 Господарського суду міста Києваза позовомРелігійної громади Римсько-католицької Церкви Святої Марії Магдалени до1) Львівської обласної ради; 2) Регіонального відділення Фонду державного майна України у Львівській області; 3) Виконавчого комітету Львівської міської ради;за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Львівської міської радипровизнання права власності

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2011 року Релігійна громада Римсько-католицької Церкви Святої Марії Магдалени (надалі - позивач) звернулася до Львівської обласної ради (надалі - відповідач 1); Регіонального відділення Фонду державного майна України у Львівській області (надалі - відповідач 2) та Виконавчого комітету Львівської міської ради (надалі - відповідач 3) з позовом, в якому просила суд визнати за ним право власності на приміщення костелу Святої Марії Магдалени площею 1360,5 кв.м, розташованого у місті Львові по вул. С.Бандери, 10, скасувати рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 27.11.2009 року № 1011 про реєстрацію права власності та анулювати свідоцтво про право власності від 27.11.2009 року за № Г-03441, яким посвідчено право комунальної власності територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради на будівлю, посилаючись на належність релігійній громаді культової будівлі до переходу її у власність держави (в радянські часи) та обов'язок держави відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" повернути будівлю у власність релігійної організації, зважаючи також на те, що радянськими органами рішень щодо вилучення спірного майна згідно із ст. 371 Адміністративного кодексу Української СРСР, 1927 року не приймалось.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався також на приписи ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції), практику Європейського суду з прав людини у справах релігійних громад проти України, а також на зобов'язання, взяті Україною при вступі до Ради Європи, щодо вирішення питання про повернення церковної власності.

Оскільки, за рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 27.11.2009 року № 1011 право власності на спірну будівлю оформлено територіальній громаді міста Львова в особі Львівської міської ради, позивач з посиланням на приписи ст.ст. 6, 13, 41 Конституції України, ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", ст.ст. 16, 316, 321, 331, 388, 391, 392 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), п. 3 Указу Президента України від 04.03.1992 № 125/92 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна", Висновок ПАРЄ № 190 (1995), підпункт 13.18 Резолюції ПАРЄ 1466 (2005) та рішення Європейського Суду з прав людини у справах "Церква села "Сосулівка" проти України", "Свято-Михалівська парафія проти України" вважає, що визнання будівлі комунальною власністю є порушенням прав релігійної громади, а тому просить визнати в судовому порядку право власності на будівлю за релігійною громадою та скасувати рішення про оформлення права власності на це майно за територіальною громадою.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.05.2014 року (судді: Пригунова А.Б. (головуючий), Босий В.П., Гулевець О.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24.11.2014 року (судді: Мальченко А.О. (головуючий), Жук Г.А., Суховий В.Г.), в позові відмовлено повністю.

Відмовляючи в задоволенні позову про визнання права власності держави на приміщення костелу, суд виходив з того, що норми ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", яка передбачає повернення у власність релігійних організацій культових будівель і майна, до спірних відносин не застосовуються, оскільки позивачем не доведено приналежність Релігійній громаді Римсько-католицької церкви парафії Костела Святої Марії Магдалени спірної будівлі "на момент переходу у власність держави". Одночасно, суд дійшов висновку про недоведеність порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів Львівською обласною радою та Регіональним відділенням Фонду державного майна України у Львівській області та відсутності підстав визнання скасування рішення про оформлення комунальної права власності на спірну будівлю з огляду на відсутність у позивача будь-яких підтверджених речових прав на цю будівлю.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, хоча дещо з інших мотивів. У постанові суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків по суті спору:

- спірне майно є культовою спорудою, про що безпосередньо вказує постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.2001 року № 1005 "Про використання культових споруд - визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям";

- суд не наділений повноваженнями прийняття рішень про передачу об'єктів державної власності чи комунальної власності у власність зазначених громад;

- матеріали справи не містять даних, які б свідчили про звернення позивача до компетентного органу з вимогою про передачу останньому у власність чи в користування безоплатно костелу Святої Марії Магдалени в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та прийняття з цього приводу рішення відповідним органом, а тому позовні вимоги заявлені передчасно;

- позивач не довів належними доказами наявність у нього права власності на спірне майно, яке підлягає захисту відповідно до ст. 392 ЦК України, та те, що він є правонаступником тієї Релігійної парафії Святої Марії Магдалени, якій до вересня 1939 року належав однойменний костел.

В касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами норм ст.ст. 6, 9, 13 Конвенції, ст. ст. 8, 35, 41, 55, 124 Конституції України, ст.ст. 8, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", ст.ст. 386, 393 ЦК України та ст.ст. 4, 32, 34, 36, 84, 105 ГПК України просить скасувати постанову апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Представник Львівської міської ради Виконавчого комітету Львівської міської ради подав відзив на касаційну скаргу, в якій просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника позивача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційну скаргу слід задовольнити частково з таких підстав.

Частиною 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 392 ЦК власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності:

1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов'язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права);

2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Аналізуючи положення цієї статті, можна дійти висновку, що позивачем у позові про визнання права власності - особа, яка вважає себе власником майна. Відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

Згідно з ст. 24 ГПК України господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача. Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем.

Питання про достатність підстав для вчинення відповідної процесуальної дії вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин та матеріалів певної справи і з огляду на те, чи сприятиме залучення іншого відповідача з'ясуванню усього кола обставин, що входять до предмета доказування у справі, встановленню наявності або відсутності правопорушення, прийняттю законного та обґрунтованого рішення. Необхідно також мати на увазі, що інший відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої в принципі можливо було б задовольнити позовні вимоги, - на відміну від третьої особи на стороні відповідача, за рахунок якої такі вимоги ніколи не задовольняються.

У цій справі суди встановили, що власником будівлі літ "А-4" приміщення Костелу Святої Марії Магдалени площею 1360,5 кв.м., розташованого у місті Львові по вул. С. Бандери, 10 наразі є територіальна громада міста Львова в особі Львівської міської ради.

Отже, територіальна громада міста Львова має власний інтерес до майна, і за позовом про визнання права власності на майно повинен відповідати саме орган місцевого самоврядування, що здійснює функції власника такого майна від імені відповідної територіальної громади (громад). Господарський суд мав вирішити питання про заміну неналежного відповідача або залучення до участі у справі як іншого відповідача - Львівську міську раду за правилами ст. 24 ГПК України. Неправильно визначивши процесуальний статус Львівської міської ради, як третьої особи без самостійних вимог на предмет спору, суд допустив порушення норм ст.ст. 24, 27 ГПК України.

Частиною першою ст. 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.