Постанова ВГСУ від 15.02.2017 року у справі №903/486/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2017 року Справа № 903/486/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіКондратової І.Д. (доповідач),суддіКовтонюк Л.В.,суддіСтратієнко Л.В.,за участю представника: відповідачаБ'ялої І.В.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Головного територіального управління юстиції України у Волинській областіна рішення Господарського суду Волинської області від 12.09.2016 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 23.11.2016 рокуу справі№ 903/486/16 Господарського суду Волинської областіза позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_5доДержави України в особі Головного територіального управління юстиції України у Волинській областіза участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: 1. Головного управління Державної казначейської служби України у Волинській області, 2. Державної казначейської служби Українипровідшкодування моральної шкоди в сумі 30000,00 грн,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2016 року Фізична особа-підприємець ОСОБА_5 (надалі - ФОП ОСОБА_5, позивач) звернувся до Господарського суду Волинської області з позовом до Держави України в особі Головного територіального управління юстиції України (надалі - відповідач) про відшкодування моральної шкоди в сумі 30000,00 грн, спричинену тривалим невиконанням з вини органу держаної виконавчої служби постанови Львівського апеляційного господарського суду від 13.08.2008 року у справі № 06/19-68 про стягнення з Горіховської міської ради на користь позивача заборгованості в сумі 309000,000 грн, а також рішення Господарського суду Волинської області від 16.05.2012 року у справі № 5004/369/12 про стягнення з Горіховської міської ради на користь позивача 3 % річних та інфляційних втрат в сумі 81283,93 грн.

Відповідач та Головне управління Державної казначейської служби України у Волинській області (надалі - третя особа) проти позову заперечували, посилаючись на те, що позивач не надав жодних доказів на підтвердження як факту заподіяння йому моральних страждань саме протиправною поведінкою органу державної виконавчої служби (державним виконавцем), а також не довів визначений розмір грошового відшкодування моральної шкоди. На думку відповідача, твердження позивача свідчать, що останній зазнав душевних страждань, приниження честі та гідності внаслідок протиправних діянь третіх осіб, які поширюють в мережі Інтернет інформацію негативного характеру про позивача, а не внаслідок діянь державного виконавця.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 12.09.2016 року у справі № 903/486/16 (суддя Гарбар І.О.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 23.11.2016 року (колегія суддів у складі: головуючого судді Мамченко Ю.А., суддів: Гулової А.Г., Петухова М.Г.), позов задоволено частково, стягнуто з Держави Україна в особі Головного територіального управління юстиції України у Волинській області на користь ФОП ОСОБА_5 моральну шкоду в розмірі 5000,00 грн. В іншій частині в позові відмовлено.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами норм ст.ст. 23, 1172 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) та роз'яснень, викладених у п. п. 3, 4, 5, 9 постанови Пленуму Верховного Суду України N 4 від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", просить постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 23.11.2016 року та рішення Господарського суду Волинської області від 12.09.2016 року у справі № 903/486/16 скасувати в частині задоволених позовних вимог та прийняти в цій частині нове рішення, яким у позові відмовити.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника відповідача, перевіривши згідно з ч. 2 ст. 1115, ч. 1 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Відповідно до чіткої й усталеної практики Європейського Суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов'язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (див. рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", п. 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (див. рішення у справі "Immobiliare Saffi" проти Італії", заява N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).

Проблема невиконання остаточних рішень проти держави розглядалась у пілотному рішенні ЄСПЛ проти України у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" від 15 жовтня 2009 року, заява N 40450/04), а також у ряді інших справ проти України, які також розглядались на основі усталеної практики Суду з цього питання.

У п. 53 цього рішення ЄСПЛ зауважив, що саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (рішення у справі Войтенка; рішення у справі "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine), N 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі "Дубенко проти України" (Dubenko v. Ukraine), N 74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі "Козачек проти України" (Kozachek v. Ukraine), N 29508/04, від 7 грудня 2006 року). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі "Шмалько проти України" (Shmalko v. Ukraine), N 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine), N 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі "Крищук проти України" (Kryshchuk v. Ukraine), N 1811/06, від 19 лютого 2009 року).

В одній з перших справ проти України, в якій ЄСПЛ розглядав питання наявності ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг на тривале невиконання судових рішень, Суд нагадав свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого ст. 1 Протоколу N 1 (п. 53 рішення ЄСПЛ у справі "Войтенко проти України" від 29 червня 2004 року N 18966/02).

При цьому, беручи до уваги свою усталену практику (див. рішення від 15 жовтня 2009 року у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", заява N 40450/04, п. п. 56 - 58 та 66 - 70) ЄСПЛ неодноразово постановляв, що у зв'язку з тривалим невиконанням рішень, винесених на користь заявників, мало місце також порушення ст. 13 Конвенції, оскільки заявники не мали ефективного національного засобу юридичного захисту, за допомогою якого вони могли б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням.

У той же час, Україну було зобов'язано вжити необхідних заходів для вирішення цієї проблеми, зокрема, запровадити ефективні засоби юридичного захисту або поєднання таких засобів, здатні забезпечити адекватне та достатнє відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання рішень національних судів відповідно до принципів Конвенції, які закріплені в практиці Суду (див. рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", згадане вище, п. 94 та п. 5 резолютивної частини).

У п. 1 ст. 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" зазначено, що "Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою, і без укладання спеціальної угоди, юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції", а ст.ст. 13 і 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" від 23.02.2006 року передбачено, що "при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права" та змінюють практику застосування національного закону відповідно до Рішення цього Суду.

Отже, забезпечення адекватного та достатнього відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання рішень національних судів є прямим обов'язковим держави. При цьому, держава, запровадивши компенсаторний засіб юридичного захисту, має подбати про те, щоб такий засіб не вважався неефективним.

У справі "Скордіно проти Італії" (N 1) ЄСПЛ визначив ключові критерії для перевірки ефективності компенсаторного засобу юридичного захисту щодо надмірно тривалих судових проваджень. Ці критерії, які також застосовні до справ про невиконання рішень (див. рішення у справі "Вассерман проти Росії" (N 2), N 21071/05, від 10 квітня 2008 року, пп. 49 і 51), вимагають таке:

- позов про відшкодування має бути розглянутий упродовж розумного строку (див. згадане вище рішення у справі Скордіно N 36813/97, п. 195 у кінці);

- призначене відшкодування має бути виплачено без зволікань і, як правило, не пізніше шести місяців від дати, на яку рішення про його призначення набирає законної сили (див. там само, п. 198);

- процесуальні норми стосовно позову про відшкодування мають відповідати принципові справедливості, гарантованому статтею 6 Конвенції (див. там само, п. 200);

- норми стосовно судових витрат не повинні покладати надмірний тягар на сторону, яка подає позов, якщо її позов обґрунтований (див. там само, п. 201);

- розмір відшкодування не повинен бути нерозумним у порівнянні з розміром відшкодувань, призначених Судом в аналогічних справах (див. там само, пп. 202 - 206 і 213). Зокрема, у справі "Харук та інші проти України" (рішення від 26.07.2012 року [комітет], заява N 703/05 та 115 інших заяв, п. 24- 25), а також у ряді інших справ проти України, які стосувались тривалого невиконання рішень національних судів, ЄСПЛ, беручи до уваги принципи визначення розміру компенсації, яка присуджується у випадку встановлення порушення Конвенції щодо невиконання рішень в подібних справах, визнав розумним та справедливим присудити 3000 євро кожному заявнику в заявах, що стосуються невиконання рішень тривалістю більше трьох років, та 1500 євро кожному заявнику в інших заявах. Зазначені суми є відшкодуванням будь-якої матеріальної і моральної шкоди, а також компенсацією судових витрат.

Стосовно останнього критерію ЄСПЛ також зазначив, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація - коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (див. згадані вище рішення у справах Скордіно, пп. 203 - 204, та Вассермана, п. 50). Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов'язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу (див. згадане вище рішення у справі Бурдова, п. 100).

Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальністю, презумується.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 11 вересня 2013 року (справа N 6-48цс13), при відшкодуванні моральної шкоди, завданої особі незаконними діями чи бездіяльністю працівників виконавчої служби, застосуванню підлягають положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: ст. 56 Конституції України, ст.ст. 23, 1167, 1173 ЦК України та ст.ст. 11 Закону України від 24 березня 1998 року N 202/98-ВР "Про державну виконавчу службу".

Пленум Верховного Суду України в п. 16 постанови від 01.11.1996 року N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" роз'яснив, що суди мають суворо додержувати передбаченого ст. 56 Конституції права особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У рішенні від 03.10.2001 N 12-рп/2001 у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 32 Закону України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" та статті 25 Закону України "Про Державний бюджет України на 2001 рік" (справа про відшкодування шкоди державою) Конституційний Суду дійшов висновку, що Конституція України гарантує громадянам у таких випадках право на відшкодування шкоди за рахунок держави, а не за рахунок коштів на утримання державних органів (статті 56, 62).