Постанова ВГСУ від 14.12.2016 року у справі №910/2821/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2016 року Справа № 910/2821/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді:Барицької Т.Л.,суддів:Картере В.І., Губенко Н.М.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Український фінансовий світ" Оберемка Романа Анатолійовичана постановуКиївського апеляційного господарського суду від 11.08.2016та на рішеннягосподарського суду міста Києва від 26.04.2016у справі№ 910/2821/16 господарського суду міста Києва за позовомПублічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Український фінансовий світ"доПублічного акціонерного товариства "Авант-Банк"провизнання договору недійсним

в судовому засіданні взяли участь представники:

- ПАТ "КБ "Український фінансовий світ" Коротун О.М.,

- ПАТ "Авант-Банк" Качкурова С.В.,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 26.04.2016 у справі №910/2821/16 (суддя Ващенко Т.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11.08.2016 (судді: Яковлєв М.Л., Агрикова О.В., Рудченко С.Г.), відмовлено Публічному акціонерному товариству "Комерційний банк "Український фінансовий світ" (позивач/скаржник/ПАТ "КБ "Український фінансовий світ") у задоволенні позову до Публічного акціонерного товариства "Авант-Банк" (надалі відповідач/ПАТ "Авант-Банк") про визнання договору недійсним.

Позивач в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Український фінансовий світ" Оберемка Романа Анатолійовича, не погоджуючись із прийнятими у даній справі судовими рішення, звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить рішення та постанову скасувати і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Заслухавши пояснення учасників судового засідання, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи, проаналізувавши застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановили суди попередніх інстанцій, 01.04.2014 між відповідачем, як кредитором, та позивачем, як позичальником, був укладений договір №ММ67818LG про надання міжбанківського кредиту, відповідно до умов якого кредитор надає позичальнику кредит в розмірі 3 000 000,00 доларів США на строк з 01.04.2014 по 04.02.2015, а позичальник зобов'язується своєчасно та у повному обсязі сплатити кредитору проценти за користування міжбанківським кредитом, виконати умови договору і своєчасно повернути загальну суму заборгованості.

04.07.2014 в забезпечення виконання позивачем своїх грошових зобов'язань за договором №ММ67818LG від 01.04.2014, між позивачем та відповідачем був укладений договір іпотеки б/н, відповідно до умов якого позивачем передано в іпотеку відповідачу, в тому числі, нежиле приміщення загальною площею 412,10 кв.м., розташоване за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Чайки, вул. Лобановського Валерія, буд. 21, корпус 6.

У зв'язку з невиконанням позичальником та іпотекодавцем за вказаним договором своїх зобов'язань по поверненню кредиту та відсотків за користування кредитними коштами за договором №ММ67818LG від 01.04.2014 про надання міжбанківського кредиту та договору від 06.08.2014 про внесення змін та доповнень до договору №ММ67818LG від 01.04.2014 в розмірі 3 060 000 доларів США., 08.08.2014 між позивачем та відповідачем укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя, зареєстрований в реєстрі за №1618, відповідно до умов якого іпотекодавець передає, а іпотекодержатель приймає у власність нерухоме майно - нежиле приміщення загальною площею 412,1 кв.м., а саме: приміщення першого поверху площею 246,2 кв.м., з нежитловим підвальним приміщенням площею 165,9 кв.м., що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Чайки, вул. Лобановського Валерія, буд. 21, корпус 6.

04.07.2014 також в якості забезпечення виконання позивачем своїх грошових зобов'язань за договором №ММ67818LG від 01.04.2014 між позивачем та відповідачем був укладений договір іпотеки б/н, відповідно до умов якого позивачем передано в іпотеку відповідачу нерухоме майно, а саме: нежитлову будівлю, літ. "А-3" загальною площею 1465,6 кв.м., яка розташована за адресою: Харківська область, місто Харків, Харківська набережна, буд. 4/5-А.

08.08.2014 між позивачем, як іпотекодавцем та відповідачем, як іпотекодержателем, було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя згідно з яким іпотекодавець передає, а іпотекодержатель приймає у власність нерухоме майно - нежитлову будівлю, літ. "А-3" загальною площею 1465,6 кв.м., яка розташована за адресою: Харківська область, місто Харків, Харківська набережна, буд.4/5-А, в рахунок виконання іпотекодавцем основного зобов'язання по поверненню кредиту та відсотків за користування кредитними коштами за договором №ММ67818LG від 01.04.2014 про надання міжбанківського кредиту та договору від 06.08.2014 про внесення змін та доповнень до договору №ММ67818LG від 01.04.2014 в розмірі 3 060 000 доларів США, що забезпечується договором іпотеки; зареєстрований в реєстрі за №1621.

Предметом даного спору є вимога позивача про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 08.08.2014, зареєстрованого в реєстрі за №1618. Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилається на те, що вказаний договір суперечить ст.ст. 593, 589, 600 ЦК України та ст.ст. 17 та 36 Закону України "Про іпотеку".

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Згідно з ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до положень статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлено статтею 215 ЦК України.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце (такої правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 21.09.2016 у справі №902/841/15).

Згідно з ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009 відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Аналогічні положення містяться і в постанові пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 №2.1.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, позивач, звертаючись із даним позовом про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 08.08.2014 зареєстрованого в реєстрі за №1618, посилається на те, що після укладання іншого договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 08.08.2014 зареєстрованого в реєстрі за №1621, за яким відповідач отримав раніше нерухоме майно в рахунок виконання основного зобов'язання, основне зобов'язання є припиненим, а будь-які наступні вимоги відповідача, як іпотекодержателя, щодо виконання позивачем основного зобов'язання є недійсними в силу ч.4 ст.36 Закону України "Про іпотеку".

Суди попередніх інстанцій не погодилися із такими доводами позивача, наведеними в обґрунтування підстав позову, з чим погоджується суд касаційної інстанції з огляду на таке.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом; основне зобов'язання - це зобов'язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов'язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про іпотеку" іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Частиною 1 ст. 575 ЦК України визначено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України "Про іпотеку" предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.