Постанова ВГСУ від 14.06.2016 року у справі №910/19717/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2016 року Справа № 910/19717/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В.(доповідач),суддівГоголь Т.Г., Поляк О.І,за касаційною скаргоюТовариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Ресурси"на постанову Київського апеляційного господарського суду від 18.01.16у справі№910/19717/15 Господарського суду міста Києваза позовомПублічного акціонерного товариства "Київенерго"доТовариства з обмеженою відповідальністю "Золотой Мандарин Ойл"третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет споруТовариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Ресурси"провизнання договорів зберігання недійсними

Ухвалою Вищого господарського суду України від 17.05.16, винесеною у складі колегії суддів: Добролюбова Т.В. - головуючий, Гоголь Т.Г., Швець В.О., розгляд касаційної скарги призначено на 09.06.16.

Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України від 08.06.16 №08.03-04/1944 призначено автоматичну зміну складу суддів у зв'язку з перебування судді Швеця В.О. на лікарняному, за наслідками якої визначено склад колегії суддів: Добролюбова Т.В. - головуючий, Гоголь Т.Г., Поляк О.І.

У судовому засіданні 09.06.16 оголошено перерву до 14.06.16.

Участь у судовому засіданні взяли представники:

від позивача: Карпенко К.В. - за дов. від 30.09.15;

Голубенко В.В. - за дов. від 23.12.15;

від відповідача: Сачко А.А. - за дов. від 18.10.13;

від третьої особи: Горєв В.О. - за дов. від 11.03.16.

Публічним акціонерним товариством "Київенерго" у липні 2015 року заявлений позов про визнання недійсними договорів зберігання від 17.10.08 №175 та від 17.10.08 б/н укладених між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Золотой Мандарин Ойл". Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірні договори укладено унаслідок помилки через введення позивача в оману. Позивач посилався на приписи статей 203, 215, 229, 230 Цивільного кодексу України.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 18.09.15 залучив до участі у справі Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Ресурси" у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Рішенням господарського суду містка Києва від 09.10.15, ухваленим суддею Підченко Ю.О., у задоволенні позову відмовлено у зв'язку із відсутністю порушеного права позивача та пропуском останнім позовної давності. Суд керувався приписами статей 203, 215, 230, 253, 256, 257, 267 Цивільного кодексу України, статей 33, 35 Господарського процесуального кодексу України.

Київський апеляційний господарський суд колегією суддів у складі: Зеленіна В.О. - головуючого, Ткаченка Б.О., Зубець Л.П., постановою від 18.01.16 перевірене рішення скасував, позов задовольнив. Апеляційна інстанція виходила з того, що укладаючи договори зберігання від 17.10.08 № 175 та від 17.10.08 №171008-К Товариство з обмеженою відповідальністю "ЗОЛОТОЙ МАНДАРИН ОЙЛ" ввело в оману Публічне акціонерне товариство "КИЇВЕНЕРГО" щодо наявності у нього права власності на мазут і не мало на меті настання реальних правових наслідків, а саме дій, спрямованих на зберігання мазуту. Крім того апеляційна інстанція визнала, що позов заявлено у межах позовної давності, оскільки про порушення своїх прав Товариство довідалось лише у 2015 році. Суд керувався приписами статей 203, 215, 229, 230, 253, 256, 257, 267 Цивільного кодексу України.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Ресурси" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою у якій просить постанову у справі скасувати, залишивши рішення місцевого господарського суду без змін. Скаржник посилається на порушення апеляційною інстанцією статей 4-2, 4-3, частини 1 статті 4-7, частини 3 статті 35, частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, частини 5 статті 203, частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод унаслідок неповного з'ясування судом апеляційної інстанції обставин справи.

Від Публічного акціонерного товариства "Київенерго" отримано відзив на касаційну скаргу у якому Товариство просить відмовити у задоволені касаційної скарги, а оскаржувану постанову апеляційного суду залишити без змін. Товариство вважає посилання касаційної скарги необґрунтованими та такими, що стосуються переоцінки доказів, а постанову апеляційного суду законною та прийнятою у відповідності до всіх обставин спору. Окрім того 14.06.16 Товариством заявлено клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з перебування представників останнього у відпустці, яке відхилено судом з огляду на те, що представники Товариства приймали участь у засіданні 09.06.16, надавали судові пояснення щодо ставлення Товариства до касаційної скарги і законності оскаржуваного судового акта. При цьому судом ураховані строки розгляду спору у суді касаційної інстанції визначені Господарським процесуальним кодексом України.

Від Товариства з обмеженою відповідальністю "Золотой Мандарин Ойл" судом отримано відзивів на касаційну скаргу у якому Товариство просить залишити оскаржувану постанову без змін по суті.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В., пояснення представника скаржника, заперечення на касаційну скаргу представників інших сторін спору, переглянувши матеріали справи та доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування апеляційним господарським судом приписів чинного законодавства, відзначає таке.

Судами обох інстанцій установлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "ЗОЛОТОЙ МАНДАРИН ОЙЛ", як поклажодавцем, і Акціонерною енергопостачальною компанією "КИЇВЕНЕРГО", правонаступником якої є Публічне акціонерне товариство "КИЇВЕНЕРГО", в особі його філій "Теплоелектроцентраль №6 КИЇВЕНЕРГО" та "Теплоелектроцентраль №5 КИЇВЕНЕРГО", як зберігачем, 17.10.08 укладено два договори зберігання мазуту, а саме №175 і №б/н. Відповідно до пунктів 1.1 договорів зберігач зобов'язався зберігати майно (мазут марки М-100) на умовах, визначених цим договором, у кількості згідно з додатком 1 до договору, який є невід'ємною частиною цього договору, а поклажодавець зобов'язався оплачувати послуги зберігання майна. У додатках до договорів зазначено, що загальна кількість мазуту, який передано на зберігання, становить 76 339,072 тонн, а саме: за договором б/н від 17.10.08 - 40 990,759 тонн; за договором № 175 від 17.10.08 - 33 848,313 тонн мазуту, у тому числі донних залишків 2222,0 тонн. Апеляційний господарський суд задовольняючи позовні вимоги Публічного акціонерного товариства "Київенерго" шляхом визнання спірних договорів зберігання недійсними виходив з того, що Товариство з обмеженою відповідальністю "ЗОЛОТОЙ МАНДАРИН ОЙЛ" ввело в оману позивача щодо наявності у нього права власності на мазут, відтак спірні договори укладені унаслідок помилки.

Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки унормовані статтею 229 Цивільного кодексу України за приписами якої якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. За змістом статті 229 Цивільного кодексу України правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину предмета чи інших істотних умов останнього, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що правочин не було б вчинено. Помилка повинна мати істотне значення, зачіпати природу правочину або такі якості його предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. При цьому істотною вважається така помилка, наслідки якої неможливо усунути або їх усунення вимагає значних витрат від особи, що помилилася, - з урахуванням її майнового становища, характеру діяльності тощо. Обставини, з приводу яких помилилася особа, мають бути наявними на час вчинення правочину. Обов'язок доведення відповідних обставин покладається на позивача. Не вважається помилкою щодо якості продукції (товару, іншого майна) неможливість її використання або утруднення в її використанні, які сталися після виконання хоча б однією з сторін зобов'язань, що виникли з правочину, і не пов'язані з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка у мотивах правочину (тобто в обставинах, у зв'язку з якими особа вчиняє правочин) або незнання стороною правочину норм законодавства.

Стаття 230 Цивільного кодексу України унормовує правові наслідки вчинення правочину під впливом обману. За приписами названої статті якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення - частина перша статті 229 цього Кодексу, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Вимоги про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 Цивільного кодексу України можуть бути задоволені судом за умови доведеності позивачем фактів обману і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю. При вчиненні правочину під впливом обману форму вання волі особи відбувається унаслідок впливу "сторон нього" фактора, яким виступає обман. Тому цей різновид правочинів відноситься до категорії правочинів з вадами волі. На відміну від помилки як підстави визнання правочину недійсним, обманом є навмисне цілеспрямоване введення особи в оману щодо обставин, які мають істотне значення для вчинення правочину. Обман набуває юри дичного значення тоді, коли його використовують як засіб "схилити" сторону вчинити правочин. Під обманом розуміється умисне введення в оману сторони право чину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони право чину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших об ставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Конструкція правочину, вчиненого під впливом обману, побудована за моделлю оспорюваного правочину, тобто в кожному конкретному випадку існує спір щодо формування волевиявлення учасника правочину унаслідок обману, і необхідно довести, що мав місце обман. Отже, факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обма ну. Стороні правочину необхідно довести: 1) обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; 2) те, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; 3) те, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Саме через те, що ці обставини не доведені позивачем, висновки апеляційного суду про укладання спірних договорів зберігання унаслідок помилки під впливом омани, визнаються судом помилковими. Поряд з цим апеляційна інстанція вірно установила, що позов заявлено в межах позовної давності яка розпочинає свій відлік від дня коли позивачеві стало відомо про можливе порушення його прав.

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Частинами 1-3 та 5 статті 203 Цивільного кодексу України унормовано, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Отже, правочин може бути визнаний повністю або в певній частині недійсним з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів унормовані статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України. Правила, встановлені цими нормами, застосовуються господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів. У зв'язку з наведеним при розгляді справ про визнання договору чи його певних пунктів недійсними господарський суд установлює, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо). У силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Поряд з цим перевіряючи законність і обґрунтованість рішення ухваленого місцевим господарським судом, колегія суддів Вищого господарського суду України визнає, що суд першої інстанції відмовляючи у позові правомірно виходив з того, що посилання позивача на відсутність права власності поклажодавця на майно передане на зберігання не є підставою для визнання договорів зберігання недійсними. При цьому, суд першої інстанції, керуючись приписами статті 35 Господарського процесуального кодексу України, вірно зазначив, що у іншій справі №41/207 судами установлено, що саме Товариством з обмеженою відповідальністю "Золотой Мандарин Ойл" передавався мазут на зберігання позивачеві у кількості 24 627, 097 тонн. Статтею 936 Цивільного кодексу України унормовано, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому. За загальним правилом, унормованим частиною 1 названої статті, договір зберігання вважається укладеним з моменту передання речі на зберігання, тобто належить до категорії реальних договорів. Предметом договору зберігання можуть бути, як правило, рухомі речі, які мають індивідуальні ознаки, що не переходять у власність зберігача. Окрім того, на зберігання можуть передаватися речі з родовими ознаками відповідно до приписів статті 941 Цивільного кодексу України. Поклажодавцями здебільшого є власники майна, що здають його на зберігання. Але це не є обов'язковою умовою чинності договору, який укладається. Будь-яка особа, яка має юридичний інтерес щодо збере ження майна, що перебуває в її володінні, має право ук ласти договір як поклажодавець, хоча це майно і не належить їй на праві власності.

Висновки апеляційної інстанції про те, що відповідач укладаючи оспорювані правочини не мав наміру їх реального виконання, оскільки Товариством з обмеженою відповідальністю "ЗОЛОТОЙ МАНДАРИН ОЙЛ" не надано судові доказів проведення оплати за оспорюваними договорами, також визнаються судом помилковими, оскільки відносини що виникають з договору зберігання регулюються у встановленому законодавством порядку. За загальним правилом договір зберігання є оплатним, якщо інше не встановлено договором або законом. Так, від повідно до частини 5 статті 626 Цивільного кодексу України, договір є оплатним, якщо інше не встанов лено договором, законом або не випливає із суті договору. Статтею 946 названого Кодексу також унормовано, що плата за зберігання та терміни її внесення встановлює договір зберігання. За таких обставин доводи касаційної скарги знайшли своє підтвердження. За приписами статті 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов. З огляду на викладене, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення у справі з мотивів, викладених у постанові Вищого господарського суду України. Водночас, за приписами статті 11111 Господарського процесуального кодексу України у разі коли за наслідками розгляду касаційної скарги суд касаційної інстанції приймає постанову про скасування судового рішення, у постанові зазначається про розподіл судових витрат. Отже, з позивача на користь скаржника підлягає стягненню 2 923,20 грн. судового збору за розгляд касаційної скарги.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 1115, 1117, 1118, 1119, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ: