Постанова ВГСУ від 14.05.2014 року у справі №910/9206/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2014 року Справа № 910/9206/13 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді:Мирошниченка С.В.,суддів:Барицької Т.Л., Картере В.І.,розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Тейя"на постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.03.2014та на рішення господарського суду міста Києва від 30.10.2013у справі№ 910/9206/13 господарського суду міста Києва за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Тейя"доФізичної особи - підприємця ОСОБА_4провідшкодування збитків у розмірі 105 294,66 грн.в судовому засіданні взяли участь представники: - позивача Коржук І.О.; - відповідача ОСОБА_6;ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 30.10.2013 у справі №910/9206/13 (суддя Пукшин Л.Г.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.03.2014 (судді: Тищенко О.В., Іоннікова І.А., Чорна Л.В.), відмовлено Товариству з обмеженою відповідальністю "Тейя" (надалі позивач/скаржник) у задоволенні позову до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 (надалі відповідач) про відшкодування збитків у розмірі 105 294,66 грн.

Позивач, не погоджуючись із прийнятими у даній справі судовими рішеннями, звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить рішення та постанову скасувати, справу направити на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Розглянувши прийняті у даній справі судові рішення на предмет дотримання судами попередніх інстанцій норм процесуального та матеріального права при їх прийнятті, колегія суддів зазначає наступне.

Предметом даного спору є вимога позивача (з урахуванням останньої заяви про збільшення позовних вимог від 28.10.2013) про стягнення з відповідача збитків у сумі 99 633,03 грн. на підставі ст. 22 ГК України та ст. 225 ЦК України.

Обґрунтовуючи підстави позову, позивач послався на те, що внаслідок непередання відповідачем орендованого за договором майна, позивач зазнав збитків, адже, по-перше, був вимушений взяти в оренду інше нерухоме майно для зберігання придбаного обладнання та устаткування для проведення господарської діяльності, розмір оренди склав 38 400,00 грн.; по-друге, позивач міг би реально отримати дохід від здійснення господарської діяльності в приміщенні, яке відповідач не передав позивачу, у розмірі 54 000,00 грн., по-третє, позивач сплатив паушальний податок для проведення господарської діяльності з шиномонтажу у розмірі 2 500,00 грн., а також придбав витратні матеріали для здійснення шиномонтажу на суму 4 733,03 грн.

За результатами розгляду матеріалів справи, суди попередніх інстанцій, виходячи із приписів ст. 22 ЦК України, ст.ст. 224, 225 ГК України, ст. 35 ГПК України, рішення Європейського суду з прав людини від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини" від 18.11.2003 №01-8/1427, встановивши, що договір оренди від 14.09.2012, підписаний позивачем та відповідачем, визнано в судовому порядку неукладеним, врахувавши, що позивачем не заявлялися позовні вимоги у відповідності до глави 83 ЦК України "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави", відмовили у задоволенні позову, з чим не вбачає підстав не погодитися й суд касаційної інстанції, з огляду на таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 14.09.2012 між позивачем та відповідачем був підписаний договір оренди, відповідно до якого відповідач (орендодавець) мав передати позивачу (орендарю) в строкове платне користування приміщення, загальною площею 56 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 03.09.2013 у справі №911/146/13 за позовом ФОП ОСОБА_4 (відповідач у даній справі) до ТОВ "Тейя" (позивач у даній справі) про розірвання договору оренди від 14.09.2012 та про зобов'язання звільнити орендовані приміщення, встановлено, що договір оренди від 14.09.2012 є неукладеним, а відтак, не породжує правових наслідків для його сторін. Як зазначено судами попередніх інстанцій, підставами для визнання договору оренди від 14.09.2012 неукладеним у судовій справі №911/146/13 є недосягнення між сторонами згоди щодо такої істотної умови договору як предмет оренди.

Відповідно до ст. 35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Отже, виходячи із наведеного, договір оренди від 14.09.2012, у зв'язку з порушенням відповідачем якого позивач заявив позовні вимоги у даній справі, є неукладеним, а тому, як вірно зазначили суди попередніх інстанцій, не породжує жодних прав та обов'язків для його сторін.

Відповідно до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків.

Особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 614 ЦК України).

Частиною 3 ст. 216 ГК України визначено, що господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі.

Відповідно до ст. 22 ЦК України збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Частиною 2 ст. 224 ГК України встановлено, що під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до ч 1 ст. 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Пунктом 1 роз'яснень Вищого арбітражного суду України від 01.04.1994 №02-15/215 "Про деякі питання практики вирішення спорів пов'язаних з відшкодуванням шкоди" унормовано, що відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставою виникнення цивільних прав і обов'язків, у тому числі щодо відшкодування кредиторові або іншій особі збитків (шкоди), є зобов'язання, які виникають з договорів та інших правочинів або внаслідок завдання шкоди. За статтею 174 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарські зобов'язання можуть виникати внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання. Вирішуючи спори про стягнення заподіяних збитків, господарський суд перш за все повинен з'ясувати правові підстави покладення на винну особу зазначеної майнової відповідальності. При цьому господарському суду слід відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору (статті 623 ЦК України), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок завдання шкоди (глава 82 ЦК України). Водночас необхідно враховувати, що можуть мати місце випадки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін іншій стороні не пов'язане з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору. За таких обставин, незалежно від наявності договору, при вирішенні спору слід керуватися нормами ЦК України та ГК України щодо відшкодування позадоговірної шкоди.

Правильне розмежування підстав відповідальності необхідне ще й тому, що розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором, може бути обмеженим (стаття 225 ГК України), а при відшкодуванні позадоговірної шкоди, остання підлягає стягненню у повному обсязі (стаття 1166 ЦК України) (п. 2 вказаних роз'яснень).

Як вірно зазначили суди попередніх інстанцій, враховуючи, що між сторонами у справі відсутні договірні відносини, адже договір оренди від 14.09.2012 є неукладеним в силу недосягнення його сторонами згоди щодо такої істотної вимоги як предмет оренди, договір оренди не виконувався, про що свідчить непідписання сторонами акту приймання-передачі, що встановлено у судовому рішенні від 03.09.2013 у справі №911/146/13, а відтак, заявлені позивачем позовні вимоги на підставі ст. 22 ЦК України та ст.ст. 224, 225 ГК України про стягнення збитків, що випливають з господарського зобов'язання (договору), не можуть бути задоволені у разі встановлення факту відсутності такого зобов'язання (неукладеності договору).

Крім того, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій та зазначає, що застосування до особи такої міри відповідальності як стягнення збитків, потребує доведення наявності усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини; за відсутності одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає (такої правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 20.12.2010 у справі №06/113-38).

До того ж, ч. 4 ст. 623 ЦК України встановлено, що при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

Отже, для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) протиправної поведінки; 2) збитків; 3)причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками; 4)вини та встановлення заходів, вжитих стороною для одержання такої вигоди.

Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов'язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання (такої правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 04.07.2011 у справі №51/250). В той же час, як зазначили суди попередніх інстанцій, при визначенні реальності неодержаних доходів позивачем не наведено доказів вжиття ним заходів, для їх одержання у розумінні ст. 33 ГПК України, які б підтверджували дані обставини та визначені законом умови, так само, як і не доведено наявності усіх складових елементів для стягнення з відповідача заявлених до стягнення реально понесених витрат (орендна плата, паушальний платіж, витрати на придбання витратних матеріалів).

Таким чином, враховуючи все наведене вище, колегія суддів не вбачає підстав для скасування прийнятих у даній справі судових рішень.

Щодо доводів скаржника про наявність правових підстав для задоволення його позовних вимог на підставі ст.ст. 224, 225 ГК України, ст. 22 ЦК України, колегія суддів зазначає, що, суд касаційної інстанції погоджується із обґрунтуванням господарських судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позовних вимог, з підстав, наведених судами попередніх інстанцій, в силу приписів ст. 1117 ГПК України, суд касаційної інстанції не має права на встановлення обставин, що не були встановлені у рішенні або постанові суду, або ж права на переоцінку чи надання переваги одних доказів над іншими, тощо. Враховуючи, що матеріали справи свідчать про всебічну оцінку місцевим судом всіх необхідних обставин даної справи, за наслідком якої зроблено вичерпний висновок про необґрунтованість та недоведеність позовних вимог, колегія суддів не вбачає підстав для скасування судових рішень у даній справі на підставі викладених в касаційній скарзі доводів; при цьому, в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 1117 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.