Постанова ВГСУ від 14.04.2015 року у справі №904/8887/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2015 року Справа № 904/8887/14

Вищий господарський суд України в складі колегії суддів:

Овечкіна В.Е. - головуючого, Корнілової Ж.О. - доповідача, Чернова Є.В.,розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АТБ-Маркет"на постановуДніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.02.2015у справі№ 904/8887/14 Господарського суду Дніпропетровської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "АТБ-Маркет"доТовариства з обмеженою відповідальністю "Снек Експорт",

про визнання договору від 15.05.2010 № 25005 недійсним за участю представників сторін від позивача: не з'явились, від відповідача: не з'явились,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "АТБ-Маркет" у листопаді 2014 року звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Снек Експорт" про визнання договору від 15.05.2010 № 25005 недійсним, який підписаний неуповноваженою особою.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 13.01.2015 у справі № 904/8887/14 (суддя Ніколенко М.О.), залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.02.2015 у справі № 904/8887/14 (у складі колегії суддів: Березкіної О.В. - головуючого, Дарміна М.О., Чус О.В.) в позові повністю відмовлено.

Не погоджуючись з постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.02.2015 у справі № 904/8887/14 Господарського суду Дніпропетровської області, Товариство з обмеженою відповідальністю "АТБ-Маркет" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 13.01.2015 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.02.2015 у справі № 904/8887/14 Господарського суду Дніпропетровської області, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі заявник посилається на порушення та неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача Корнілову Ж.О., обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "АТБ-маркет" (покупцем) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Снек Експорт" (постачальником) 15.05.2010 укладено договір поставки № 25005, відповідно до якого постачальник зобов'язується в порядку та строки, встановлені договором виготовити, передати товар у власність покупцю, в обумовленій кількості, відповідної якості і за узгодженою ціною, а останній зобов'язується прийняти товар і оплатити його на умовах, вказаних у договорі. Найменування, асортимент і ціна товару, що поставляється, вказуються в додатку № 2 до цього договору (специфікація/прайс-лист), який є його невід'ємною частиною (пункт 1.2). Товар поставляється партіями. Кількість, асортимент, ціна за одиницю товару вказуються в товарно-транспортній накладній, на підставі письмової заявки (пункт 2.1).

Пунктом 10.1 договору встановлено, що договір вступає в законну силу з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін і діє протягом 12 місяців.

Розрахунки за договором здійснюються шляхом перерахування покупцем на розрахунковий рахунок постачальника вартості товару протягом 21-го календарного дня з моменту поставки товару (пункт 3.1. договору).

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних доводів та не наведено наявності фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, не доведено в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Суди дійшли до правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.

На виконання умов договору поставки № 25005 від 15.05.2010 ТОВ "Снек Експорт" поставило ТОВ "АТБ-Маркет" товар згідно з видатковими накладними на суму 98974794,30 грн., згідно з банківськими виписками, позивачем здійснено часткову оплату товару на загальну суму 95840,73 грн. та у призначенні платежу вказано, що оплата здійснюється за товар з договору № 25005 від 15.05.2010.

Судами встановлено, що позивач уклав з відповідачем у письмовій формі договір поставки. Факт укладення договору підтверджено сторонами шляхом прийняття до виконання його умов, а саме: відповідачем здійснено поставку та передано у власність позивача товар на загальну суму 98974794,30 грн., а позивачем прийнято його, що підтверджується видатковими накладними та товарно-транспортними накладними.

Відповідно до частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною /сторонами/.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1), особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2), волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3), правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5).

Судами встановлено, що позивачем не наведено доводів, відповідно до яких договір може бути визнано недійсним, пояснень щодо підписів на кожній сторінці договору та відбитку печатки.

Суди дійшли до правильного висновку, що доводи позивача щодо необізнаності про існування договору не можуть відповідати дійсності, оскільки за весь час дії договору відповідачем здійснено поставку та передано у власність позивача товар на загальну суму 98974794,30 грн., а позивачем прийнято даний товар та здійснено оплату на загальну суму 95840104,73, що підтверджується банківськими виписками із зазначенням в кожній реквізитів договору.

Таким чином, постанова Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.02.2015 у справі № 904/8887/14 Господарського суду Дніпропетровської області підлягає залишенню без змін.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.