ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 січня 2015 року Справа № 910/12610/14
Вищий господарський суд України в складі колегії суддів:
Ходаківської І.П. - головуючого, Данилової М.В. (доповідача), Данилової Т.Б.,за участю представників:позивача Самар Т.Г. (дов. від 08.04.2014 № 55/20-19), Семеренко С.О. (дов. від 04.03.2014 № 120Н/20-19відповідачаЯщенко Р.Ю. (дов. від 13.05.2014 № 14/135)розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуКонцерну "Міські теплові мережі"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 22.10.2014у справі № 910/12610/14 Господарського суду міста Києваза позовомКонцерну "Міські теплові мережі"доПублічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" про часткове визнання пункту 4.1. договору №14/2575/11 від 30.09.2011 недійсним
В С Т А Н О В И В:
У червні 2014 року Концерн "Міські теплові мережі" звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" про часткове визнання пункту 4.1. договору на купівлю-продаж природного газу № 14/2575/11 від 30.09.2011 недійсним.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що затверджена наказом Міністерства палива та енергетики України № 288 від 15.07.2010 Методика визначення обсягів газу, посилання на яку містить пункт 4.1. договору, не узгоджується з нормативними актами, що мають вищу юридичну силу, зокрема з постановою НКРЕ № 813 від 13.07.2010 та нормами постанови Кабінету Міністрів України № 869 від 01.06.2011. Крім того, позивач зазначав, що дію вказаної Методики було зупинено з 30.12.2012, а в подальшому наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України № 730 від 11.10.2013 наказ № 288 від 15.07.2010 визнано таким, що втратив чинність. Поряд з цим, позивач стверджував, що факт невідповідності вказаної Методики діючому законодавству встановлений ухвалою Вищого адміністративного суду України від 21.01.2014 у справі №К/800/44809/13.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.08.2014 у справі №910/12610/14 (суддя Сівакова В.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.10.2014 (колегія суддів: головуючий Рудченко С.Г., судді Агрикова О.В., Суховий В.Г.), у позові відмовлено, у огляду на відсутність правових підстав для визнання частково недійсним пункту 4.1. договору на купівлю-продаж природного газу № 14/2575/11 від 30.09.2011.
Не погодившись з прийнятими судовими рішенням, Концерн "Міські теплові мережі" звернувся до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 21.08.2014 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.10.2014, та передати справу № 910/12610/14 на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неналежне дослідження всіх доказів в їх сукупності та встановлення всіх обставин, необхідних для правильного вирішення спору, що призвело, на думку скаржника, до невідповідності висновків судів попередніх інстанцій обставинам справи та порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Обґрунтовуючи касаційну скаргу, скаржник здебільшого керується тими ж доводами, що були викладені в позовній заяві, зокрема, посилаючись на невідповідність діючому законодавству Методики визначення обсягів газу, затвердженої наказом Міністерства палива та енергетики України № 288 від 15.07.2010, посилання на яку містить спірний пункт 4.1. договору на купівлю-продаж природного газу №14/2575/11 від 30.09.2011.
Ухвалою Вищого господарського суду України від 17.12.2014 у складі колегії суддів: головуючого Корсака В.А., суддів Данилової М.В. (доповідача), Данилової Т.Б., касаційну скаргу Концерн "Міські теплові мережі" прийнято до провадження та призначено до розгляду на 14.01.2015.
Розпорядженням секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України № 03-05/8 від 13.01.2015 у зв'язку з перебуванням у відпустці судді Корсака В.А., для розгляду касаційної скарги у справі № 910/12610/14 сформовано колегію суддів у складі: головуючої Ходаківської І.П., суддів Данилової (доповідача), Данилової Т.Б.
13.01.2015 до Вищого господарського суду України від Концерну "Міські теплові мережі" надійшли додаткові пояснення до касаційної скарги, в яких скаржник підтримує доводи та вимоги касаційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін у судовому засіданні 14.01.2015, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 30.09.2011 між Концерном "Міські теплові мережі" (покупець) та Публічним акціонерним товариством "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (продавець) було укладено договір на купівлю-продаж природного газу №14/2575/11, відповідно до пункту 1.1. якого продавець зобов'язується передати у власність покупцю у 4-му кварталі 2011 року та у 2012 році імпортований природний газ (за кодом згідно УКТ ЗЕД 2711 21 00 00, ввезеного на митну територію України ПАТ "НАК "Нафтогаз України") для виробництва теплової енергії, яка споживається населенням та релігійними організаціями, а покупець зобов'язується приймати та оплачувати газ на умовах цього договору.
Газ, що продається за цим договором, використовується покупцем виключно для виробництва теплової енергії, яка споживається населенням та релігійними організаціями (пункт 1.2. договору).
Згідно з пунктом 2.1. договору продавець передає покупцеві газ у період з 01.10.2011 по 31.12.2012.
Відповідно до пункту 4.1. договору кількість газу, яка подається покупцеві, визначається за показниками комерційних вузлів обліку газу покупця та відповідно до вимог наказу Мінпаливенерго від 15.07.2010 № 288 "Про затвердження Методики визначення обсягів природного газу, які використовуються для виробництва теплової енергії для населення в разі, якщо суб'єкти господарювання здійснюють постачання теплової енергії різним категоріям споживачів".
Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду з позовом про часткове визнання пункту 4.1. договору на купівлю-продаж природного газу № 14/2575/11 від 30.09.2011 недійсним, Концерн "Міські теплові мережі" в обґрунтування своїх вимог посилався на те, що затверджена наказом Міністерства палива та енергетики України № 288 від 15.07.2010 Методика визначення обсягів газу, посилання на яку містить пункт 4.1. договору, не узгоджується з нормативними актами, що мають вищу юридичну силу, зокрема з постановою НКРЕ № 813 від 13.07.2010 та нормами постанови Кабінету Міністрів України № 869 від 01.06.2011, оскільки зазначена Методика № 288 передбачає, що підприємства теплоенергетики визначають обсяги природного газу за ціною, встановленою для виробництва теплової енергії на потреби населення тільки з урахуванням корисного відпуску теплової енергії (на стіну будинку), а не виробництва теплової енергії для потреб населення усього з урахуванням технологічних втрат теплової енергії в мережах.
Також позивач зазначав, що дію зазначеної Методики було зупинено з 30.12.2012, а в подальшому наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України № 730 від 11.10.2013 наказ № 288 від 15.07.2010 визнано таким, що втратив чинність. Крім того, позивач стверджував, що факт невідповідності вказаної Методики діючому законодавству встановлений ухвалою Вищого адміністративного суду України від 21.01.2014 у справі № К/800/44809/13.
У відповідності до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Заявляючи позов про визнання частково недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.
Підставою недійсності правочину, у відповідності до статті 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 Цивільного кодексу України визначаються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Так, частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
В пункті 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" вказується, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Згідно зі статтею 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства, є в тому числі: свобода договору.
Статтею 6 Цивільного кодексу України визначено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Сервисы для юристов