ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 липня 2016 року Справа № 922/26/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючий суддя: судді:Алєєва І.В. (доповідач), Дроботова Т.Б., Рогач Л.І.за участю представників: від позивача: Степанишена А.В., дов. №72-16 від 20.01.2016р.;від відповідача: не з'явився;від прокуратури: Голуб Є.В., посв. №029151 від 22.09.2014р.;від ПАТ "Українська залізниця": Болотова Є.І., дов. №2540 від 11.12.2015р.розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційні скаргиДержавного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева" та Державного концерну "Укроборонпром"на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 16.02.2016р.у справі господарського суду№922/26/15 Харківської областіза позовомДержавного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева"до Товариства з обмеженою відповідальністю "Килими України"за участюЗаступника військового прокурора Харківського гарнізонутреті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: 1.Державний концерн "Укроборонпром"; 2.Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській областітреті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: 1.Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Південна залізниця" (правонаступник Державного підприємства "Південна залізниця"); 2.Приватне підприємство "Юнісофт"простягнення 396606,00 грн. та розірвання договоруза зустрічним позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Килими України"доДержавного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева"провизнання недійсним договору про встановлення сервітутуВ С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Харківської області від 21.12.2015р., залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 16.02.2016р. у справі №922/26/15, у задоволенні первісного позову відмовлено у повному обсязі та задоволені зустрічні позовні вимоги. Визнано недійсним договір про встановлення сервітуту від 22.11.2007р. №892дп, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Килими України" та Державним підприємством "Завод імені В.О. Малишева".
Державне підприємство "Завод ім. В.О. Малишева" та Державний концерн "Укроборонпром" з прийнятими судовими актами не погодились та звернулись до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами разом з клопотанням про відновлення пропущеного процесуального строку на їх подання, в яких просять скасувати оскаржувані судові акти у повному обсязі та прийняти нове рішення, яким задовольнити первісні позовні вимоги та відмовити у задоволенні зустрічних позовних вимог.
Обґрунтовуючи підстави звернення до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, скаржники посилаються на порушення господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.
Ухвалою Вищого господарського суду України від 21.06.2016р. задоволені клопотання скаржників про поновлення строку на подання касаційних скарг, відновлено строк на їх подання, зазначені касаційні скарги прийняті до провадження та призначені до розгляду.
У письмовому відзиві на касаційні скарги Товариство з обмеженою відповідальністю "Килими України" просило оскаржувані судові акти залишити без змін, а касаційні скарги - без задоволення.
В призначеному судовому засіданні касаційною інстанції 12.07.2016р. був присутній прокурор та представники Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева" та Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Південна залізниця". Інші учасники судового процесу уповноважених представників не направили. Явка не визнавалась обов'язковою.
Перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм процесуального та матеріального права, проаналізувавши доводи з цього приводу, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційні скарги Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева" та Державного концерну "Укроборонпром" підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Як було встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 22.11.2007р. між Державним підприємством "Завод ім. Малишева" (позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Килими України" (відповідач) оформлений договір про встановлення сервітуту №892-дп, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу право на користування майном (сервітут) безстроково та на платній основі, що знаходиться на балансі ДП "Завод ім. Малишева" в обсязі та на умовах, що визначені даним договором.
Вирішуючи спір у даній справі, господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що спірний договір за своєю правовою природою підпадає під визначення договору найму (оренди) за положеннями ст. 759 ЦК України.
Проте, судова колегія касаційної інстанції з такими висновками не може погодитись з огляду на таке.
За своїм правовим змістом сервітут є правом обмеженого користування. Поряд з правом оренди сервітут є також одним з речових прав, однак значно вужчий за обсягом своїх прав. На відміну від права оренди, яке встановлює володіння і користування майном протягом його дії виключно орендарем, сервітут тільки обмежує право власності особи, на майно якої встановлено сервітут. Власник майна має право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном, але в межах, не обтяжених сервітутом.
Згідно з ч. 1 ст. 759 ЦК України та ч. 1 ст. 283 ГК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Відповідно до ч. 2 ст. 403 ЦК України сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку.
Водночас, умовами договору від 22.11.2007р. №892-дп визначено, що останній укладений на невизначений строк, тобто, істотна умова даного договору притаманна для договору сервітуту.
Крім того, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ст. 235 ЦК України). Тобто, щоб договір був удаваним, необхідні свідомі дії обох сторін договору для приховання істинної волі. Для визнання правочину удаваним слід установити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їхні дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.
Приписами ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі ст. 627 ЦК України відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Крім того, господарські суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових актах посилались на приписи ч. 5 ст. 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", проте, необхідно врахувати, що до спірних правовідносин має застосовуватися саме та редакція закону, яка була чинною на момент їх виникнення, оскільки згідно зі ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Так, ст. 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", у редакції станом на момент укладання оскаржуваного договору, складалась з чотирьох частин та не містила в собі п'ятої частини.
Крім того, в процесі судового розгляду даної справи, відповідачами були заявлені клопотання про застосування строків позовної давності.
Згідно з ст.ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, встановлений для захисту цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність становить три роки.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Частинами 4, 5 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі ст. 267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.
При цьому, позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.
Сервисы для юристов