Постанова ВГСУ від 04.03.2014 року у справі №924/1160/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 березня 2014 року Справа № 924/1160/13 Вищий господарський суд України в складі колегії

суддів:Грейц К.В. - головуючого (доповідача), Бакуліної С.В., Глос О.І.,розглянувши матеріали касаційної скаргиПриватного підприємства "Фортуна-Агро" на постановувід 24.12.2013Рівненського апеляційного господарського судуу справі Господарського суду Хмельницької області № 924/1160/13за позовомДержавного підприємства "Агроспецсервіс"до Приватного підприємства "Фортуна-Агро"третя особа без самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачаМіністерство аграрної політики та продовольства України провизнання недійсним договору від 23.08.2012 про взаємну участь у веденні рослинницького сільськогосподарського виробництва,за участю представників: позивача - Савчук М.П.,Данканич Я.І.відповідача - третьої особи -Оспанов Р.О., Агатій П.О. Білопольська Н.А.ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 08.11.2013 у справі №924/1160/13 (суддя Заярнюк І.В.) відмовлено в задоволенні позовних вимог Державного підприємства "Агроспецсервіс" (далі-позивач) до Приватного підприємства "Фортуна-Агро" (далі-відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Міністерства аграрної політики та продовольства України (далі - третя особа), про визнання недійсним договору від 23.08.2012 про взаємну участь у веденні рослинницького сільськогосподарського виробництва.

Рівненський апеляційний господарський суд, здійснюючи апеляційний перегляд в зв'язку зі скаргою позивача, постановою від 24.12.2013 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Павлюк І.Ю., судді Миханюк М.В., Савченко Г.І.) рішення місцевого господарського суду у справі скасував, прийнявши нове рішення, яким задовольнив позовні вимоги та визнав недійсним договір про взаємну участь у веденні рослинницького сільськогосподарського виробництва від 23.08.2012.

Відповідач, не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить зазначену постанову скасувати, натомість залишити в силі рішення місцевого господарського суду, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: ст. 174 ГК України, ст. ст. 6, 92, 1130, 1131 ЦК України, ст. 104 ГПК України.

Зокрема, скаржник вважає, що судом апеляційної інстанції необґрунтовано визнано недійсним спірний договір з підстав порушення процедури його укладення, передбаченої Порядком укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №296, оскільки укладення спірного договору здійснено у відповідності до визначеного цивільним законодавством принципу свободи договору, а застосування вказаного Порядку не передбачено Статутом позивача та не вимагалося для нотаріального посвідчення правочину.

Ухвалою Вищого господарського суду України касаційну від 14.02.2014 касаційну скаргу прийнято до касаційного провадження та призначено до розгляду на 25.02.2014.

Представник третьої особи своїм процесуальним правом на участь в судовому засіданні касаційної інстанції 25.02.2014 не скористався.

Від представників позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 25.02.2014 розгляд касаційної скарги відкладено на 04.03.2014 на 11 год. 10 хв.

У відзивах на касаційну скаргу позивач та третя особа заперечили проти її задоволення.

Відповідачем подано клопотання про відкладення розгляду його скарги з метою надання можливості приймати участь в судовому засіданні керівникові підприємства, який наразі перебуває у відрядженні, втім, доказів на підтвердження цієї обставини не надано. Зазначене клопотання не підлягає задоволенню, оскільки від імені підприємства відповідача в судових засіданнях приймають участь два уповноважених представника, а особиста участь керівника ухвалами Вищого господарського суду України від 14.02.2014 та від 25.02.2014 не вимагалась.

За заявою позивача здійснювалось фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Заслухавши пояснення присутніх у відкритому судовому засіданні 04.03.2014 представників сторін, перевіривши доводи касаційної скарги, повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що 23.08.2012 між Приватним підприємством "Фортуна-Агро" (сторона-1) в особі директора Рибака Юрія Миколайовича, який діє на підставі статуту, з однієї сторони та Державним підприємством "Агроспецсервіс" (сторона-2) в особі виконуючого обов'язки генерального директора Пастушка Василя Федоровича, який діє на підставі статуту та наказу № 254-па від 04.11.2011, з іншої сторони, укладено договір про взаємну участь у веденні рослинницького сільськогосподарського виробництва, за умовами якого сторони врегульовують взаємну участь у веденні рослинницького сільськогосподарського виробництва на земельних ділянках, які перебувають в постійному користуванні сторони-2 відповідно до актів, зазначених у додатку №1 до цього договору, а саме - на земельних ділянках сільськогосподарського призначення загальною площею 904,6 га, які розташовані на території Цвітоської сільської ради Славутського району Хмельницької області за межами населеного пункту (надалі - земельна ділянка) (п.1.1 договору); ведення сторонами рослинницького сільськогосподарського виробництва передбачає, що в обсягах, на умовах та порядку, які визначені цим договором здійснюється обробка земельної ділянки, її засівання, внесення добрив та виконання інших сільськогосподарських робіт, спрямованих на вирощування врожаю, а також вжиття заходів щодо збирання врожаю, отриманого в результаті таких дій (п.1.3 договору); відповідно до умов цього договору сторони в процесі здійснення сільськогосподарського виробництва не об'єднують майнових внесків (вкладів) у будь-якій формі. Цей договір не передбачає переходу будь-яких майнових прав на землю, посівний матеріал, матеріали та засоби виробництва тощо (як тих прав, що існували до укладення договору, так і тих, що виникнуть в майбутньому) від однієї сторони до іншої, а також не призводить до виникнення у сторін права спільної власності на майно. Право власності на результати ведення сільськогосподарського виробництва виникає у кожної із сторін окремо, відповідно до умов цього договору. Даний договір передбачає надання сторонами одна одній послуг, виконання ними робіт (в т.ч. із переданням однією стороною частини продукції у власність іншої) і не призводить до виникнення між сторонами відносин спільної діяльності (п.1.4 договору); відповідно до умов цього договору сторона-1 зобов'язується до початку чергового посівного сезону вжити заходів (виконати роботи) щодо підготовки земельної ділянки до посівної кампанії, здійснити обробку земельної ділянки, а в період чергового посівного сезону забезпечити засівання земельної ділянки, внесення добрив, а також вжити інших заходів, спрямованих на вирощування врожаю. В період підготовки до посівної, проведення засівання та вирощування сільськогосподарської продукції сторона-2 надає стороні-1 організаційне та консультаційне забезпечення, а також інші послуги склад і обсяг яких узгоджуються сторонами. При цьому, сторона-2 не втручається безпосередньо у виробничі процеси та зобов'язується не чинити дій які могли б перешкодити виконанню стороною-1 робіт (заходів) передбачених п.2.1 цього договору (п.2.1 договору); сторона-1 набуває право власності на 99% зібраної продукції, а сторона-2 - на 1% (п. 2.5.3 договору); даний договір укладений строком на 40 років, діє з моменту його підписання і до закінчення строку його дії (п.4.1 договору).

Зазначений договір посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федоренко О.І. та зареєстрований в реєстрі за №1126.

Господарськими судами попередніх інстанцій також встановлено, що наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 21.02.2012 №33-п Пастушка В.Ф., який був призначений виконуючим обов'язки генерального директора Державного підприємства "Агроспецсервіс" відповідно до наказу зазначеного міністерства від 04.11.2011 №254-па, звільнено від виконання обов'язків генерального директора підприємства позивача за власним бажанням, згідно зі ст.38 КЗпП України.

Зазначаючи про те, що спірний договір зі сторони позивача підписано громадянином Пастушком В.Ф., який на момент вчинення правочину не мав будь-яких повноважень щодо укладення такого договору, оскільки вже був звільнений з посади виконуючого обов'язки генерального директора підприємства, а також що цей договір не приймався до виконання і не схвалювався Державним підприємством "Агроспецсервіс", останнє звернулась до господарського суду з даним позовом, вимоги якого обґрунтовані нормами ст. ст. 207, 208 ГК України, ст. ст. 207, 237, 241 ЦК України.

Вирішуючи спір у справі, суди попередніх інстанцій дійшли прямо протилежних висновків щодо підставності позовних вимог.

Так, місцевий господарський суд, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, керувався приписами ч. 3 ст. 92 ЦК України, ст. ст. 33, 34 ГПК України і виходив з недоведеності позовних вимог, оскільки згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців станом на 23.08.2012 Пастушок В.Ф. мав відповідні повноваження щодо представництва Державного підприємства "Агроспецсервіс", які згідно з приписами Статуту останнього могли вчинятись ним від імені підприємства без доручення.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого господарського суду та задовольняючи позов, дійшов висновку, що спірний договір дійсно підписано від імені підприємства позивача особою, яка не мала жодних повноважень, однак, визначальним є факт укладення договору, який має ознаки договорів спільної діяльності та оренди землі, з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, п. 20 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" та Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №296.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає висновок апеляційного господарського суду щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог законними і обґрунтованими, а доводи касаційної скарги непереконливими, враховуючи таке.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підстав встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази.

На підставі загального аналізу глави 77 ЦК України (спільна діяльність) та умов договору, укладеного між сторонами у справі, суд апеляційної встановив, що за своєю правовою природою вчинений правочин підпадає під ознаки договору про спільну діяльність.

Так, відповідно до ч.1 ст. 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.

Згідно з ч.2 ст. 1131 ЦК України умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.