Постанова ВГСУ від 03.07.2014 року у справі №910/19707/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 липня 2014 року Справа № 910/19707/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючий суддяДроботова Т.Б.,суддіБакуліна С.В., Яценко О.В.розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Рада-2" на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 12.03.2014 рокуу справі№ 910/19707/13господарського судуміста Києваза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Рада-2"доТовариства з обмеженою відповідальністю "Євро-Реконструкція"провизнання недійсним умов договору та стягнення 12 112, 37 грн.

В засіданні взяли участь представники:

- позивача:Воронюк Н.П. дов. №20/12 від 20.12.2013 року,- відповідача:Гогітідзе В.Ф. дов. № 17 від 20.08.2013 року

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Рада-2" (далі за текстом - ТОВ "Рада-2") звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Євро-Реконструкція" (далі за текстом - ТОВ "Євро-Реконструкція") про визнання недійсним умов договору та стягнення 12 112, 37 грн.

Рішенням господарського суду міста Києва від 19.11.2013 року у справі № 910/19707/13 в задоволенні позовних вимог ТОВ "Рада-2" відмовлено.

Не погодившись з рішенням місцевого господарського суду, ТОВ "Рада-2" звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило скасувати рішення господарського суду міста Києва від 19.11.2013 року та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.03.2014 року у справі № 910/19707/13 апеляційну скаргу ТОВ "Рад-2" залишено без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 19.11.2013 року - без змін.

Не погоджуючись з вказаними судовими актами, ТОВ "Рада-2" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 19.11.2013 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.03.2014 року у справі № 910/19707/13, а матеріали справи направити на новий розгляд до місцевого господарського суду, аргументуючи порушення норм права, зокрема, ст. ст. 6, 228 Цивільного кодексу України, ст. 42, 43 Господарського процесуального кодексу України.

Розпорядженням секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 01.07.2014 року № 03-05/925 для розгляду касаційної скарги у справі № 910/19707/13 у зв'язку з перебуванням у відпустці судді Ходаківської І.П., сформовано колегію суддів у складі: головуючий - Дроботова Т.Б., судді Бакуліна С.В., Яценко О.В. (доповідач).

Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 02.07.2012 року між ТОВ "Євро-Реконструкція" та ТОВ "Рада 2" було укладено договір на постачання теплової енергії у вигляді гарячої води, відповідно до п. 1.1. якого енергопостачальна організація зобов'язується виробляти, систематично поставляти та передавати у власність покупцю по вул. Ревуцького, 9 теплову енергію у вигляді гарячої води у період з 01.07.2012 року по 30.06.2013 року у кількості 3 967, 384 Гкал.

Положеннями п. 5.2. вказаного вище Договору сторони погодили, що у випадку встановлення приладів обліку не на межі балансової належності до спожитої теплової енергії, що врахована приладами, додаються теплові втрати на ділянці від межі балансової належності до місця встановлення приладів обліку.

Згідно п. 6.3. Договору покупець сплачує енергопостачальній організації, зокрема, за теплові втрати відповідно до п. 5.2. договору.

Положеннями п. 11.1. Договору сторони визначили банківські реквізити енергопостачальної організації.

Так, судами досліджено, що предметом спору у даній справі є вимога про визнання недійсним п. п. 5.2., 6.3., 11.1. Договору та повернення безпідставно отриманих коштів у розмірі 12 112, 37 грн., зокрема позивач вказує, що чинним законодавством не передбачено встановлення тарифу за теплові витрати, а самі теплові витрати від межі балансової належності до приладів обліку споживачем враховані в тарифі на постачання теплової енергії у вигляді "втрати ресурсів".

Крім того, позивач вказав, що частини умов договору не відповідає вимогам ст. ст. 13 та 14 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", п. 1 та п. 18 Порядку формування тарифів на теплову енергію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 869 від 01.06.2011 року, п. 2.6 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з постачання теплової енергії, затверджених постановою Національної комісії з регулювання у сфері комунальних послуг № 2782 від 10.08.2012 року та п. 2 постанови Кабінету Міністрів України №2782 від 10.08.2012 року. Крім того, позивачем зазначено, що спірний договір укладено ним під впливом тяжкої обставини.

Також, позивач вказав, що зазначений у договорі поточний рахунок енергопостачальної організації не є поточним рахунком із спеціальним режимом використання у розумінні п. 2 постанови Кабінету Міністрів України № 1082 від 03.12.2008 року.

За приписами п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.

Частиною 1 ст. 203 Цивільного кодексу України закріплено, що зміст правочину, у тому числі договору, не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Колегія суддів касаційної інстанції зазначає, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

За змістом ст. 627 Цивільного кодексу України відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.