Постанова ВГСУ від 02.10.2014 року у справі №914/1890/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2014 року Справа № 914/1890/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В. (доповідач)суддівГоголь Т.Г., Швеця В.О.розглянувши матеріали касаційної скаргиТовариства з обмеженою відповідальністю "Торгово-роздрібна компанія "Євротек"на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 14.08.14у справі№914/1890/14 Господарського суду Львівської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Торгово-роздрібна компанія "Євротек"доЛьвівської міської радитретя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Любінське сяйво"провизнання недійсною ухвали Львівської міської ради В судовому засіданні 25.09.14 оголошувалась перерва до 02.10.14

В судовому засіданні взяли участь представники: від позивача: Кец І.М. - за дов. від 24.01.14; від відповідача: не з'явилися, проте належно повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги; від третьої особи: Посікіра Р.Р. - за дог.про надання правової допомоги.

Товариством з обмеженою відповідальністю "Торгово-роздрібна компанія "Євротек" у травні 2014 року заявлений позов до Львівської міської ради про визнання недійсною ухвали Львівської міської ради від 21.11.13 №2931 "Про погодження Товариству з обмеженою відповідальністю "Любінське сяйво" місця розташування земельних ділянок та надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на вул. С. Петлюри, 11". Обґрунтовуючи свої вимоги позивач вказував на те, що спірна ухвала прийнята міськрадою за межами процедури проведення земельних торгів, обов'язковість проведення яких визначена частиною 2 статті 124, частиною 1 статті 134 Земельного кодексу України та за відсутності підстав, передбачених частинами 2, 3 цієї статті, чим порушено право позивача на оформлення права користування земельною ділянкою необхідною для обслуговування та реконструкції нерухомого майна, належного йому на праві власності. Позивач зауважував і на тому, що постанова Залізничного районного суду м. Львова від 01.06.12 у справі №1309/1989/12 та ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 15.03.13 у справі №116041/12, на підставі яких прийнята спірна ухвала, не містять вимог про передачу спірних земельних ділянок в користування Товариству з обмеженою відповідальністю "Любінське сяйво" без проведення аукціону. Позивач також зазначав, що оскаржувана ухвала стосується тієї самої земельної ділянки на вул. Петлюри, 11, право користування якою, перейшло до позивача від Товариства з обмеженою відповідальністю "ТК "Інтермаркет" в порядку приписів статті 120 Земельного кодексу України, статей 377, 415 Цивільного кодексу України у зв'язку з переходом права власності на об'єкти нерухомості, які розташовані на спірній земельній ділянці. Вказував позивач і на те, що аналогічний спір вже був предметом розгляду у іншій справі №5015/4379/11, під час розгляду якої встановлено порушення прав позивача прийнятою Львівською міською радою іншою ухвалою від 30.06.11 №650 "Про погодження Товариству з обмеженою відповідальністю "Любінське сяйво" місця розташування земельної ділянки площею 0,418 га на вул. С.Петлюри,11 в м. Львові". Позивач також посилався на приписи статей 95, 120, 152, 158 Земельного кодексу України.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 01.07.14, ухваленим суддею Козак І.Б., у задоволенні позовних вимог відмовлено. Суд першої інстанції вказав на те, що оскаржуваною ухвалою Львівської міської ради не порушено прав чи охоронюваних законом інтересів позивача, і на момент її винесення земельна ділянка площею 0,4818 га перебувала у власності міськради. Водночас, суд зазначив, що пунктом 2 меморандуму від 26.12.11 про вирішення спірних питань щодо користування земельною ділянкою на вул. С. Петлюри, 11 у м. Львові, який укладений між позивачем та третьою особою, визначено, що третя особа претендує на отримання в користування земельних ділянок № 4 площею 0,0150 га та №5 площею 0,1831 га для спорудження торгових рядів і функціонування торгових рядів, а пунктами 3, 10 меморандуму передбачено, що позивач не претендує на вказані земельні ділянки і положення меморандуму є обов'язковими для сторін. Разом з цим, суд зазначив, що оскаржувана ухвала за своєю суттю не є рішенням про передачу в оренду земельної ділянки, при її прийнятті не вирішувалось питання щодо передачі земельної ділянки у власність чи користування.

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Матущака О.І. - головуючого, Кордюк Г.Т., Юрченка Я.О., постановою від 14.08.14, перевірене рішення у справі залишив без змін, а апеляційну скаргу позивача залишив без задоволення. При цьому, апеляційний суд зазначив, що оскільки порушень прав позивача спірною ухвалою не убачається, спір щодо відповідності змісту цієї ухвали вимогам законодавства повинен вирішуватись в порядку адміністративного судочинства. Товариство з обмеженою відповідальністю "Торгово-роздрібна компанія "Євротек" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову у справі скасувати і прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог. Обґрунтовуючи свої вимоги скаржник вказує на порушення судами приписів статей 123, 124, 134 Земельного кодексу України. Зауважує скаржник і на неврахуванні судами того, що відповідачем порушено Положення про підготовку, організацію, проведення та оформлення купівлі - продажу у власність або надання в оренду земельних ділянок у місті Львові, затверджене ухвалою Львівської міської ради від 26.07.12 №1675, зокрема не дотримано порядку формування переліку земельних ділянок, які можуть бути продані у власність або може бути продано право оренди на них, не надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, технічного паспорта земельної ділянки та експертної грошової оцінки вартості земельної ділянки відповідно до затвердженого переліку. Скаржник не погоджується з висновком судів про те, що оскаржуваною ухвалою не порушено його прав. Наголошує скаржник і на тому, що судами в порушення приписів статті 35 Господарського процесуального кодексу України безпідставно не прийнято до уваги судове рішення у іншій справі №5015/4379/11 з аналогічного спору між тими ж сторонами, яке має преюдиціальне значення, та безпідставно надано перевагу судовим рішенням у інших справах №24/132 (2010), №1309/1989/1. Окрім цього, скаржник вважає, що наявність підписаного між сторонами меморандуму від 26.12.11 та акта №2 від 24.04.14, не позбавляє його права на звернення до суду за захистом своїх інтересів, та не свідчить про відмову від набуття у майбутньому відповідного права на спірну земельну ділянку. Скаржник також вказує на залишенні судами поза увагою постанови Верховного Суду України у справі №13/17/5022-675/2012 від 03.06.14. На думку скаржника, вказуючи на те, що даний спір не підлягає вирішенню у господарських судах, апеляційний суд повинен був припинити провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України. Від Львівської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Любінське сяйво" відзивів на касаційну скаргу судом не отримано. Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В. та пояснення присутніх у судовому засіданні представників позивача і третьої особи, переглянувши матеріали справи та доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

До господарського суду вправі звернутись кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, тобто має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Як убачається з матеріалів справи, предметом судового розгляду є вимога Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгово-роздрібна компанія "Євротек" до Львівської міської ради про визнання недійсною ухвали Львівської міської ради від 21.11.13 №2931 "Про погодження Товариству з обмеженою відповідальністю "Любінське сяйво" місця розташування земельних ділянок та надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на вул. С. Петлюри, 11", з тих підстав, що оскаржувана ухвала прийнята з порушенням порядку передачі земельних ділянок в оренду, і порушує право позивача на користування земельною ділянкою, необхідною для обслуговування та реконструкції об'єктів нерухомості, що належать йому на праві власності. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суди попередніх інстанцій виходили з недоведеності позивачем порушення його прав та охоронюваного законом інтересу прийнятою міськрадою спірною ухвалою, та відсутністю у господарського суду, як зазначено апеляційним судом, повноважень для самостійного аналізу правомірності і законності оскаржуваної ухвали. Втім, такі висновки судів визнаються передчасними. За приписами процесуального законодавства, рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Обґрунтованим є рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд, у визначеному законом порядку, встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Згідно зі статтею 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. При цьому, подані учасниками процесу докази підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. За приписами статті 33 цього ж Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до статті 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Згідно з частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Статтею 16 Цивільного кодексу України унормовано, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес, яке у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл. Відповідно до статті 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Згідно з частиною 1 статті 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу і від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституції. Статтею 12 Земельного кодексу України визначено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин на території міст належить, зокрема розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; організація землеустрою. За приписами статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Акти органів місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку. Тобто, способом волевиявлення ради, яка здійснює право власності від імені відповідної територіальної громади, щодо регулювання земельних відносин є прийняття рішення сесії на пленарному засіданні. Відповідно пункту 2 статті 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" спори про поновлення порушених прав юридичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку. Способи захисту прав на земельні ділянки визначені статтею 152 Земельного кодексу України, за приписами якої захист прав юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема шляхом визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування. Згідно з приписами частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, а також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. З матеріалів справи убачається, що позивач на підставі договорів купівлі продажу від 25.06.11, укладених з Товариством з обмеженою відповідальністю "ТК "Інтермаркет" набув у власність цілісні майнові комплекси, розташовані за адресою місто Львів, вул. С. Петлюри 11, 11б, які згідно з умовами договорів знаходяться на земельних ділянках загальною площею 0,6404 га та 0,4818 га з цільовим призначенням для реконструкції існуючої споруди під торгово-ринковий комплекс "Новий" і його обслуговування. Ухвалою Львівської міської ради від 21.11.13 №2931, яка є предметом даного позову, Товариству з обмеженою відповідальністю "Любінське сяйво" погоджено місця розташування земельних ділянок та надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок розташованих у міста Львові на вул. С. Петлюри, 11. Відповідно до статті 123 Земельного кодексу України, в редакції чинній на момент прийняття міськрадою оскаржуваної ухвали, особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. Відповідний орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а у разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи приймає рішення про надання земельної ділянки у користування. Відтак, надання земельної ділянки в користування відбувається в два етапи: 1) прийняття відповідним органом місцевого самоврядування рішення про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки, яке є підставою для розроблення заявником проекту відведення земельної ділянки та його погодження; 2) прийняття рішення про надання земельної ділянки в користування. Між тим, суди обох інстанцій не надали оцінки тому, що ухвала Львівської міської ради від 21.11.13 №2931 є підставою для розроблення Товариством з обмеженою відповідальністю "Любінське сяйво" проекту відведення земельної ділянки на вул. С.Петлюри, 11 у м. Львові та передумовою для подальшого прийняття міською радою рішення про надання цієї земельної ділянки в користування третій особі, що може призвести до неможливості оформлення позивачем права користування цією ділянкою, яка за твердженням останнього необхідна йому для реконструкції та обслуговування належного йому на праві власності майна, адже один і той самий об'єкт не може бути одночасно в користуванні двох різних юридичних осіб. Водночас, відмовляючи у позові суди виходили з того, що земельні ділянки про надання яких звертався позивач з клопотанням до міськради про надання йому дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення, відновлення, меж земельної ділянки на місцевості на вул. Є.Петлюри, 11, вул. С.Петлюри, 11-6, і земельні ділянки, за цією ж адресою, на які третій особі оскаржуваною ухвалою міськради надано дозвіл на розробку проекту землеустрою є різними, а земельна ділянка на якій знаходяться об'єкти нерухомості майна позивача суміжна зі спірною. Проте, судами обох інстанцій в порушення вимог процесуального законодавства не наведено у тексті судових рішень конкретних доказів, на підставі яких, вони дійшли таких висновків, зокрема не зазначено який саме кадастровий план з експлікацією земельних ділянок, з наявних у матеріалах справи, підтверджує межування, а не накладення цих земельних ділянок. Разом з цим, посилаючись на судове рішення у іншій справі №24/132(2010), яким розірвано укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТК "Інтермаркет" та Львівською міською радою договір оренди землі та зобов'язано повернути Львівській міській раді земельну ділянку на вул. С.Петлюри, 11 у м. Львові, загальною площею 0,4818 га, судами не враховано, що вказане рішення не позбавляє позивача права вимагати передачі йому в оренду цієї земельної ділянки. Окрім цього, відмовляючи у позові, суди виходили з наявності укладеного 26.12.11 між позивачем і третьою особою меморандуму про вирішення спірних питань щодо користування прилеглою земельною ділянкою навколо Ринку "Новий" на вул. Петлюри 11, 11 б у місті Львові, між тим, судами залишено поза увагою, що ухвалою Львівської міської ради від 21.11.13 №2931, яка є предметом даного судового розгляду, Товариству з обмеженою відповідальністю "Любінське сяйво" погоджено місце розташування земельних ділянок та надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на вул. С.Петлюри, 11, а саме: ділянки №1 площею 0,1903 га та ділянки №2 площею 0,0125 га, в той час, як підпунктами б) пункту 2 Меморандуму сторони визначили, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Любінське сяйво" претендує на отримання в користування земельної ділянки № 4 площею 0,0150 га та земельної ділянки №5 площею 0,1831 га для спорудження торгових рядів і функціонування ринкової торгівлі. Втім, судами не з'ясовано чи є земельні ділянки, які визначені в ухвалі Львівської міської ради від 21.11.13 №2931 тотожними земельним ділянкам вказаним у меморандумі. При цьому, залишено поза увагою судів і те, що принцип доступності правосуддя реалізується через статтю 1 Господарського процесуального кодексу України, яка в свою чергу є реалізацією частини 1 статті 55 Конституції України, відповідно до якої кожному гарантується право на оскарження в суді рішень органів місцевого самоврядування, і підписання сторонами меморандуму та акта №2 від 24.04.14 не може обмежувати позивача права на судовий захист. З матеріалів справи також убачається, що відмовляючи у позові суд апеляційної інстанції зазначив про те, що самостійний аналіз правомірності та законності оскаржуваної ухвали міськради не відноситься до предметної підсудності господарських судів та може бути предметом адміністративного позову. Однак, такий висновок апеляційного суду визнається помилковим, оскільки питання про те, чи підвідомча господарському суду справа у спорі, що виникла із земельних правовідносин вирішується залежно від того, який характер мають спірні правовідносини, тобто чи є вони приватноправовими чи публічно-правовими, та чи відповідає склад сторін у справі статті 1 Господарського процесуального кодексу України, і при вирішенні цього питання слід аналізувати предмет позову, підстави позову і зміст позовних вимог. Так, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин приватноправового характеру, тобто з відносин, врегульованих нормами цивільного або господарського права і пов'язаних із здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності. Органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками комунальної власності діють як органи, через які територіальна громада реалізує повноваження власника земельних ділянок. Реалізуючи відповідні повноваження, органи місцевого самоврядування вступають з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. Індивідуальні акти органів місцевого самоврядування, якими реалізовуються волевиявлення територіальної громади як учасника цивільно-правових відносин і з яких виникають, змінюються, припиняються цивільні права і обов'язки, не належать до правових актів управління, а спори щодо їх оскарження мають приватноправовий характер, тобто справи у них підвідомчі господарським судам. Відтак, справи у спорах за участю органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, а також в інших спорах, які виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору статті 1 Господарського процесуального кодексу України підвідомчі господарським судам. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами чинного законодавства. Проте, постанова і рішення у справі цим вимогам не відповідають, оскільки прийняті при неповному з'ясуванні усіх обставин справи. Відповідно до частини 1 статті 11110 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення місцевого чи апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. За приписами частини 1 статті 47 Господарського процесуального кодексу України судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною 1 статті 43 названого Кодексу передбачено всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Недодержання судом першої і апеляційної інстанції цих норм процесуального права, якщо воно унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи, є підставою для скасування судових рішень з передачею справи на новий розгляд до відповідного суду згідно приписів пункту 3 частини першої статті 1119 Господарського процесуального кодексу України. Враховуючи передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням матеріалів справи на новий розгляд до суду першої інстанції для установлення обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення даного спору. Таким чином, доводи касаційної скарги частково підтверджені матеріалами справи. При новому розгляді справи суду необхідно встановити чи є доведеними вимоги позивача, з яким він звернувся, оцінити, в сукупності, усі допустимі та належні докази у справі, установити всі фактичні обставини справи, що входять до предмета доведення при вирішенні даного спору, врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від з'ясованого установити наявність чи відсутність обставин, з якими законодавство пов'язує законне вирішення даної категорії спору. Враховуючи наведене та керуючись статтями 1115, 1117, 1118, 1119, 11110, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 14.08.14 у справі № 914/1890/14 і рішення Господарського суду Львівської області від 01.07.14 у цій справі скасувати. Матеріали справи скерувати для нового розгляду до Господарського суду Львівської області.

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгово-роздрібна компанія "Євротек" задовольнити частково.

Головуючий суддя Т.Добролюбова

Судді Т.Гоголь

В.Швець