ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01 грудня 2014 року Справа № 902/391/14
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючогоЄвсікова О.О.,суддів:Кролевець О.А. (доповідач у справі), Попікової О.В.розглянувши касаційну скаргуМалого приватного підприємства Фірми "Альфа-М"на рішенняГосподарського суду Вінницької області від 28.05.2014та постановуРівненського апеляційного господарського суду від 30.07.2014у справі№902/391/14 Господарського суду Вінницької областіза позовомМалого приватного підприємства Фірми "Альфа-М"доВійськової частини А2656простягнення 97 559,37 грн.за участю представників сторінвід позивача:Максименко Ю.Ф.від відповідача:Кукуруза Р.В.
ВСТАНОВИВ:
Мале приватне підприємство Фірма "Альфа-М" звернулось до Господарського суду Вінницької області з позовом до Військової частини А2656 про стягнення 92431,37 грн., у тому числі: основне зобов'язання за мировою угодою №36 від 17.05.2007 в розмірі 44282,14 грн., інфляційні втрати за період до 31.03.2014 в розмірі 38179,61 грн., 3% річних за період до 31.03.2014 в розмірі 3978,13 грн., пеня за період до 21.03.2013 та до 20.03.2014 в розмірі 3054,25 грн., збитки у вигляді неодержаного доходу в розмірі 2937,18 грн. (з урахуванням уточнення).
Рішенням Господарського суду Вінницької області (суддя Яремчук Ю.О.) від 28.05.2014 позов задоволено в частині стягнення 44282,14 грн. основного первісного зобов'язання без урахування індексу інфляції, 38179,61 грн. збільшення основного первісного зобов'язання за рахунок індексу інфляції, 3978,13 грн. 3% річних, 3054,25 грн. пені, а в решті позову відмовлено.
Постановою від 30.07.2014 Рівненський апеляційний господарський суд (колегія суддів у складі: Філіпова Т.Л. - головуючого, Савченко Г.І., Василишин А.Р.) рішення суду першої інстанції змінив, зменшивши розмір пені на 70% до 916,27 грн., а в решті рішення залишив без змін.
Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, Мале приватне підприємство Фірма "Альфа-М" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилається на порушення судами норм матеріального і процесуального права. У касаційній скарзі заявлено вимоги про: скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про стягнення збитків та прийняття нового рішення щодо цієї позовної вимоги; скасування постанови суду апеляційної інстанції в частині зменшення нарахованої пені та прийняття нового рішення щодо задоволення позовної вимоги про стягнення пені в повному обсязі; скасування частково постанови суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні вимоги позивача про стягнення витрат на відрядження його представника до суду апеляційної інстанції та зміну постанови в цій частині щодо задоволення вказаної вимоги.
Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши, згідно з ч. 1 ст. 1117 ГПК України, наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 06.08.2004 між МПП Фірма "Альфа-М" (виконавець) та Військовою частиною А1459 (замовник) укладено договір №261 на виконання робіт з технічного обслуговування систем зв'язку.
Згідно з п. 8.3 договору у випадку, коли сторони не відмовляються від виконання вказаного в цьому договорі технічного обслуговування в 2005 та наступних роках, цей договір вважається пролонгованим на наступні роки.
У 2005-2006 роках згідно з актами виконаного технічного обслуговування №4/10 від 11.10.2005 та №3/9 від 29.09.2006 МПП Фірма "Альфа-М" виконало технічне обслуговування внутрішніх станцій зв'язку Військової частини А1459, правонаступником якої у зв'язку з ліквідацією за директивою Міністерства оборони України від 29.12.2006 за № 322/1/016 є Військова частина А2656.
17.05.2007 між сторонами укладено мирову угоду №36 про реструктуризацію заборгованості за технічне обслуговування внутрішніх станцій зв'язку (систем зв'язку) Військової частини А1459, виконане згідно з додатковими угодами №1 від 15.01.2005 та №2 від 07.05.2006 до договору №261 від 06.08.2004 (акти виконаного технічного обслуговування №4/10 від 11.10.2005 та №3/9 від 29.09.2006).
Відповідно до ч. 2 ст. 604 Цивільного кодексу України та п. 7.2 цієї мирової угоди припинилися зобов'язання за актами №4/10 від 11.10.2005 і №3/9 від 27.09.2006. Натомість, згідно з п. 2.1 вказаної мирової угоди відповідач повинен був не пізніше 30.10.2007 повернути борг з урахуванням індексу інфляції та 3% річних за період з 01.04.2007 до дня перерахування коштів. Додатком №2 від 04.10.2010 сторони внесли зміни до цієї мирової угоди, визначивши новий строк погашення зобов'язань до 31.03.2011.
Через несплату відповідачем заборгованості в узгоджений сторонами термін позивач звернувся до господарського суду з позовом у даній справі про стягнення 44282,14 грн. основного зобов'язання за мировою угодою №36 від 17.05.2007, 38179,61 грн. інфляційних втрат за період до 31.03.2014, 3978,13 грн. 3% річних за період до 31.03.2014, 3054,25 грн. пені за період до 21.03.2013 та до 20.03.2014, 2937,18 грн. збитків у вигляді неодержаного доходу (з урахуванням уточнення).
Встановивши обставини виникнення у відповідача спірного зобов'язання перед відповідачем, керуючись положеннями ст. 193 Господарського кодексу України та ст.ст. 525, 526, 530, 625 Цивільного кодексу України суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про задоволення позовних вимог щодо стягнення спірної суми заборгованості за мировою угодою №36 від 17.05.2007 з урахуванням інфляційних та 3% річних. Висновки судів у цій частині спору є правильними та сторонами не спростовані.
Одночасно суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення 3054,25 грн. пені, оскільки сторони у п. 4.1 Мирової угоди №36 від 07.05.2007 передбачили, що при порушенні строків платежів відповідач самостійно нараховує та сплачує одночасно з сумою платежу пеню в розмірі облікової ставки НБУ за кожен день прострочення платежу до дня погашення заборгованості від суми простроченого платежу згідно зі ст.ст. 534, 549 та п. 3 ст. 611 ЦК України.
Суд апеляційної інстанції визнав правильним нарахування пені, однак дійшов висновку про наявність правових підстав для зменшення її розміру на 70% до 916,27 грн., у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції змінив.
Відповідно до п. 3 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.
Згідно з ч. 1 ст. 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій; при цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу; якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Частиною 3 ст. 551 Цивільного кодексу України також визначено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Застосовуючи положення наведених норм, суд апеляційної інстанції врахував причини невиконання відповідачем грошового зобов'язання з огляду на відсутність фінансування відповідача та його статус державної установи, а також неспіврозмірність нарахованої суми пені з наслідками поведінки відповідача.
Разом з тим, суди першої та апеляційної інстанцій відмовили в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача 2937,18 грн. збитків у вигляді неодержаного доходу у вигляді дивідендів за розміщення грошових коштів на депозитний вклад в установі банку, у зв'язку з недоведеністю необхідного причинного зв'язку між цими збитками і порушенням грошових зобов'язань відповідачем. Позивачем не доведено, що він мав укласти договір з банком на розміщення отриманих від відповідача грошей на депозитний вклад на певний період, під певні проценти, а договір №32 від 23.09.2011, за висновком судів, не є доказом втрати позивачем певного доходу, оскільки укладений щодо інших грошових коштів, і правовідносини, які виникають з цього договору, не пов'язані з правовідносинами, з яких виник спір.
Суд апеляційної інстанції також відмовив у задоволенні заяви позивача про відшкодування витрат на відрядження його представника, визнавши їх недоведеними належними доказами всупереч вимогам ст.ст. 33, 34 ГПК України. При цьому суд зауважив про врахування положень ст. 741 ГПК України.
Звертаючись з касаційною скаргою, позивач заперечує висновки судів попередніх інстанцій щодо відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення збитків, щодо зменшення суми пені та щодо відмови в задоволенні вказаної заяви про відшкодування витрат на відрядження.
При цьому касатор посилається, зокрема, на хибність висновку про те, що договір №32 від 23.09.2011 не є належним доказом втрати ним певного доходу; наявність у допущених відповідачем правопорушень ознак злочинів; а також неправильну оцінку судом апеляційної інстанції наявних доказів.
Тобто доводи касатора по суті зводяться до переоцінки судом касаційної інстанції наданих сторонами доказів та встановлення інших обставин, ніж встановлені судом апеляційної інстанції, що не входить до визначених ст. 1117 ГПК України меж перегляду справи в касаційній інстанції. Натомість, скаржником не доведено порушення або неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій певних норм матеріального чи процесуального права щодо обставин, встановлених ними під час розгляду справи.
Сервисы для юристов