Постанова ВГСУ від 01.03.2016 року у справі №902/157/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 березня 2016 року Справа № 902/157/15

Вищий господарський суду України в складі колегії

суддів:Грейц К.В. - головуючого (доповідача), Бакуліної С.В., Поляк О.І.,розглянувши матеріали касаційної скаргиТовариства з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-промислова група "Майстер"на постановувід 20.10.2015Одеського апеляційного господарського судуу справі Господарського суду Одеської області № 902/157/15за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю-підприємства "Полімер"до1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Поліпак" 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-промислова група "Майстер"простягнення 28404,92грн,за участю представників: позивача - не з'явилисьвідповідача 1 - відповідача 2 -не з'явились не з'явились

В С Т А Н О В И В :

Рішенням Господарського суду Одеської області від 17.08.2015 у справі №902/157/15 (суддя Шаратов Ю.А.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 20.10.2015 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Ярош А.І., судді Головей В.М., Діброва Г.І.), частково задоволені позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю - підприємства "Полімер" (далі-позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Поліпак" (далі-відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-промислова група "Майстер" (далі-відповідач-2) про стягнення з відповідача-2 основної заборгованості за поставлений товар, 3% річних та інфляційних втрат у загальній сумі 28404,92грн та стягнення з відповідачів солідарно 500,00грн основної суми боргу, забезпечуваної договором поруки від 10.07.2014, укладеним з відповідачем-1. Стягнено з відповідача-2 на користь позивача 18564,84грн основного боргу, 288,39грн 3% річних, 2772,35грн інфляційних втрат. В задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Відповідач-2 з рішенням та постановою у справі не згоден, в поданій касаційній скарзі просить їх скасувати та направити справу на новий розгляд до місцевого господарського суду, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме: ст. 40 Конституції України, ст. ст. 256, 261 Цивільного кодексу України, ст. 22.4 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні, приписів Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою НБУ від 21.01.2004 №22, ст. ст. 42, 43, 22, 81 Господарського кодексу України.

Скаржник вважає безпідставними висновки попередніх судових інстанцій про можливість зарахування грошових коштів, сплачених за конкретним рахунком, в погашення заборгованості за попередньо поставлений товар, щодо якої спливла позовна давність. Крім того, скаржник також вважає, що висновок судів про часткову підставність заявленого позову зроблений на підставі неналежних доказів, які не можуть дійсно засвідчувати факт порушення відповідачем зобов'язань з оплати поставленого товару.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 24.02.2016 задоволене клопотання скаржника про розгляд справи №902/157/15 в режимі відеоконференції.

Представники сторін не скористались своїм процесуальним правом на надання відзиву на касаційну скаргу та на участь в судовому засіданні касаційної інстанції, що, однак, не перешкоджає розглядові касаційної скарги і про що сторони були попереджені ухвалами Вищого господарського суду України 15.02.2016 та від 24.02.2016.

Перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного та рішенні місцевого господарських судів, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що ТОВ "Полімер поставлено ТОВ "Інвестиційно-промислова група "Майстер" товар на загальну суму 700795,25грн, а саме: за видатковою накладною від 14.05.2012 №1793 на суму 29887,92грн; за видатковою накладною від 23.05.2012 №1943 на суму 114767,71грн; за видатковою накладною від 18.06.2012 №2320 на суму 92678,17грн; за видатковою накладною від 16.10.2012 №4114 на суму 31583,92грн; за видатковою накладною від 19.10.2012 №4162 на суму 57737,46грн; за видатковою накладною від 25.10.2012 №4257 на суму 33179,93грн; за видатковою накладною від 30.10.2012 №4336 на суму 70769,84грн; за видатковою накладною від 14.12.2012 №5096 на суму 43145,82грн; за видатковою накладною від 08.01.2013 №00000000018 на суму 71574,84грн; за видатковою накладною від 06.02.2013 №00000000383 на суму 69894,84грн; за видатковою накладною від 14.02.2013 №00000000494 на суму 17324,96грн; за видатковою накладною від 20.02.2013 №00000000576 на суму 68249,84грн.

Як вбачається з матеріалів справи, на оплату товару позивач виставляв відповідні рахунки, в тексті кожного з яких зазначено, що покупець погоджується з тим, що попередня оплата за рахунком в першу чергу зараховується в рахунок оплати за попередніми рахунками (в якості погашення боргів за попередньо відвантажену продукцію).

В свою чергу, ТОВ "Інвестиційно-промислова група "Майстер" здійснило часткову оплату товару, поставленого за вказаними вище видатковими накладними, в загальній сумі 682230,41грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями банківських виписок, платіжними дорученнями та даними актів звірки взаємних розрахунків, складених сторонами як сумісно, так і окремо один від одного, втім, дані яких щодо суми оплати повністю співпадають.

Посилаючись на те, що внаслідок не повної оплати поставленого товару у відповідача-2 утворилась заборгованість в сумі в сумі 25031,56грн, позивач пред'явив претензію №110/06 від 19.06.2014, отриману відповідачем-2 10.07.2014, з вимогою про оплату цієї суми, а надалі звернувся до господарського суду за стягненням з останнього 25031,56грн боргу та нарахованих на цей борг інфляційних втрат та 3% річних за період з 18.07.2014 по 22.01.2015 в сумах 2984,51грн та 388,85грн відповідно. Позовні вимоги обґрунтовані, зокрема, приписами ст. ст. 205, 525, 526, 530, 625 Цивільного кодексу України, ст. ст. 174, 180, 193 Господарського кодексу України.

Поряд з цим, попередніми судовими інстанціями також встановлено, що 10.07.2014 між ТОВ "Поліпак" (поручитель) та ТОВ "Полімер" (кредитор) укладено договір поруки б/н, за умовами якого поручитель зобов'язується відповідати перед кредитором за часткове виконання зобов'язань ТОВ "Інвестиційно-промислова група "Майстер" (боржник), в розмірі 500,00грн, що виникли на підставі усного договору поставки між кредитором та боржником, відповідно до видаткових накладних №00000000494 від 06.02.2013 та №00000000494 від 06.02.2013 (п.1.1 договору); предметом основного зобов'язання є наявна заборгованість ТОВ "Інвестиційно-промислова група "Майстер" перед ТОВ "Полімер" в розмірі 25031,56грн, що виникла на підставі усного договору поставки, відповідно до видаткових накладних №00000000494 від 06.02.2013 та №00000000494 від 06.02.2013 (п.2.1 договору); поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов'язання боржником, згідно основного зобов'язання у сумі, що не перевищує 500,00грн (п.4.1 договору).

У зв'язку з укладенням вказаного договору, позивачем також заявлена вимога про солідарне стягнення з ТОВ "Інвестиційно-промислова група "Майстер" та ТОВ "Поліпак" 500,00грн суми боргу, забезпеченої порукою.

Вирішуючи спір у справі, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановив, що надані до справи рахунки, по яких відповідач-2 оплачував отриманий товар, містили примітку про те, що покупець згодний із зарахуванням здійснюваної оплати в рахунок боргів за попередньо відвантажену продукцію, у зв'язку з чим, сплачуючи вказані рахунки, останній фактично погоджувався на такі умови правочину, згідно з якими зазначення покупцем у платіжних дорученнях реквізитів конкретних рахунків не може вважатись оплатою за поставку товару по конкретній видатковій накладній та не впливає на визначення суми заборгованості по кожній поставці окремо. Враховуючи такі умови, дослідивши наявні у справі докази як поставки, так і оплати, попередні судові інстанції дійшли висновку про часткове доведення позивачем наявного боргу відповідача-2 за поставлений товар у сумі 18564,84грн, у зв'язку з чим, здійснивши перерахунок заявлених до стягнення 3% річних та інфляційних втрат із вказаної суми заборгованості за відповідні періоди прострочення, визначили обґрунтованість їх стягнення в сумах 288,39грн та 2772,35грн відповідно. Позовні вимоги про солідарне стягнення 500,00грн суми боргу, забезпеченої порукою, визнані попередніми судовими інстанціями безпідставними, оскільки позивачем не надано суду жодного доказу на підтвердження існування перед ним заборгованості відповідача-2 саме за видатковими накладними від 06.02.2013 №00000000494 і від 06.02.2013 №00000000494, яка була визначена умовами договору поруки, та взагалі не надано вказаних накладних до матеріалів справи.

Колегія суддів погоджується з висновками попередніх судових інстанцій з огляду на таке.

Згідно з ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до приписів ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Відповідно до ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Судами попередніх інстанцій вірно визначено, що поставка позивачем товару та його отримання відповідачем-2 по довіреностях за видатковими накладними, які містять найменування товару, його кількість, ціну і які підписані позивачем і відповідачем-2 та скріплені їх печатками, здійснення відповідачем-2 оплати товару за виставленими рахунками свідчить про укладення сторонами правочину у спрощений спосіб і виникнення на його підставі правовідносин з договору поставки.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до частини першої статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.