ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
10 квітня 2017 року м. Київ справа № 800/18/17
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
головуючого судді: Олексієнка М.М. (доповідач),
суддів: Загороднього А.Ф.,
Заїки М.М.,
Мойсюка М.І.,
Штульман І.В.,
за участю секретаря судового засідання Пасічніченко А.А., позивачки ОСОБА_4, представника відповідача Білопольської Н.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Вищого адміністративного суду України справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - Комісія) про визнання незаконними дій щодо організації обрання членів Громадської ради доброчесності при Вищій кваліфікаційній комісії суддів України,
в с т а н о в и л а :
У січні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з адміністративним позовом, в якому просить визнати незаконними дії Комісії, допущені при організації обрання членів Громадської ради доброчесності 11 листопада 2016 року.
Посилається на те, що умови доступу до конкурсу були створені лише для кількох громадських організацій, зокрема, дев'яти, хоча за даними держстатистики в Україні в 2015 році діяло понад 66 тисяч таких об'єднань. Окрім того, не допущено до конкурсу й інших осіб, які мали право, передбачене Законом України «Про судоустрій і статус суддів», бути обраними до Громадської ради доброчесності, в тому числі й вона як правозахисник.
У письмовому запереченні представник відповідача просить відмовити з задоволенні позову з тих підстав, що жодних прав позивачки порушено не було, оскільки кандидати в члени Громадської ради доброчесності висуваються лише громадськими організаціями. Про можливість участі адвокатів оголошень не було.
В судовому засіданні ОСОБА_4 вимоги, викладені в позовній заяві, підтримала і просила їх задовольнити. При цьому позивачка вказала на те, що порушене, в тому числі, і її право бути обраною до ради доброчесності, адже фактично до складу цього органу увійшли представники громадських організацій.
Представник відповідача проти позову заперечила, з посиланням на відсутність порушення прав ОСОБА_4
Вислухавши доводи осіб, які з'явилися в судове засідання, дослідивши зібрані у справі докази, колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні адміністративного позову з урахуванням наступного.
Право звернення до суду за захистом своїх прав, свобод чи інтересів закріплено у Конституції України (частина друга статті 55), у статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Відповідно до положень цих норм, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина друга статті 55 Конституції України) .
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
При цьому, завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>.
Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС України.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
<...> поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст.
При тлумаченні вище згаданих норм права, Верховний Суд України в постанові від 15 грудня 2015 року (справа № 800/206/15) вказав на те, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Сервисы для юристов