ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
03 лютого 2015 року м. Київ К/800/66591/14
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Головуючого судді Загороднього А.Ф.,
суддів: Білуги С.В.,
Заїки М.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної інспекції сільського господарства Житомирської області на постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Державної інспекції сільського господарства в Житомирській області, Начальника Державної інспекції сільського господарства в Житомирській області Сарно Андрія Васильовича про визнання дій протиправними, скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення коштів за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, -
встановила:
ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної інспекції сільського господарства в Житомирській області, Начальника Державної інспекції сільського господарства в Житомирській області Сарно Андрія Васильовича про визнання протиправними дій начальника Державної інспекції сільського господарства в Житомирській області Сарно А.В. щодо вчинення ним морально-психологічного тиску та примушування позивача до подання заяви про звільнення за нібито власним бажанням з посади начальника управління контролю за використанням та охороною земель Держсільгоспінспекції в Житомирській області; визнання протиправним і скасування наказу Державної інспекції сільського господарства в Житомирській області від 09 липня 2014 року № 118-ос та поновлення його на посаді начальника Управління контролю за використанням та охороною земель Державної інспекції сільського господарства в Житомирській області; стягнення з Державної інспекції сільського господарства в Житомирській області середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 5 331,02 грн. та моральної шкоди у сумі 5000 гривень.
Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2014 року в задоволені позовних вимог відмовлено.
Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2014 року скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове, яким позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним і скасовано наказ Державної інспекції сільського господарства в Житомирській області від 09 липня 2014 року №118-ос, поновлено позивача на посаді начальника управління контролю за використанням та охороною земель Державної інспекції сільського господарства в Житомирській області з 09 липня 2014 року. Зобов'язано Державну інспекцію сільського господарства в Житомирській області нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу та стягнуто 500 грн. на відшкодування моральної шкоди. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, Державна інспекція сільського господарства Житомирської області подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Колегія суддів, перевіривши доводи касаційної скарги, рішення судів щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, вбачає порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права при прийнятті рішення, і тому вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, а рішення суду апеляційної інстанції змінити, з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 22 жовтня 2012 року ОСОБА_2 призначено на посаду начальника управління контролю за використанням та охороною земель.
Наказом Державної інспекції сільського господарства в Житомирській області від 09 липня 2014 року №118-06 звільнено ОСОБА_2 із займаної посади начальника управління контролю за використанням та охороною земель відповідно до статті 38 КЗпП України (за власним бажанням), з 09 липня 2014 року.
Підставою для винесення спірного наказу слугувала заява позивача від 25 червня 2014 року про його звільнення за власним бажанням, у якому не зазначив поважності причин для звільнення і конкретної дати його звільнення.
Відповідно до статті 38 Кодексу законів про працю України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання в даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або за дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом першої групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, або з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Згідно з вимогами частини 2 статті 38 Кодексу законів про працю України, після закінчення строку попередження про звільнення, працівник міг залишитися на роботі і не вимагати свого звільнення, а власник або уповноважений ним орган відповідно не міг звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків наявності між сторонами згоди про дату звільнення.
У справах про звільнення за статтею 38 Кодексу законів про працю України суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (частина 4 статті 24 Кодексу законів про працю України). Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою.
Разом з тим, як вірно встановлено судом апеляційної інстанції, заява ОСОБА_2 від 25 червня 2014 року не містить посилання на дату, з якої він бажає звільнитися, тобто, свого бажання про припинення служби до спливу строку попередження позивачем не заявлялось.
При цьому, керівництвом Державної інспекції сільського господарства в Житомирській області причини звільнення, передбачені статтею 38 Кодексу законів про працю України, які були б поважними та давали б підстави для звільнення датою підписання заяви не з'ясовувались. Будь-якої іншої згоди щодо визначення дати звільнення між сторонами досягнуто не було.
Більш того, судом апеляційної інстанції досліджено, що заява про звільнення за власним бажанням від 25 червня 2014 року написана позивачем під тиском. А спірний наказ Державної інспекції сільського господарства в Житомирській області від 09 липня 2014 року №118-06 було винесено в останній робочий день позивача, тоді як, останній ще мав право в цей день відкликати заяву про звільнення.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що дії Державної інспекції сільського господарства Житомирської області щодо звільнення позивача зі служби за власним бажанням, є неправомірними, і відповідно, суд апеляційної інстанції правомірно скасував оскаржуваний наказ від 09 липня 2014 року №118-06.
Доводи позивача, щодо звільнення його з посади в період його непрацездатності не заслуговують на увагу, оскільки вказані обмеження застосовуються у разі звільнення працівника у відповідності до статті 40 Кодексу законів про працю України з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності, тоді як позивача було звільнено з використанням його права на звільнення з роботи з ініціативи працівника, яке передбачене статтею 38 Кодексу законів про працю України.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції правильно вирішивши по суті даний спір, помилково не вирахував в мотивувальній частині та не зазначив резолютивній частині постанови розміру грошової суми, яку слід стягнути на користь позивача.
Згідно пункту 10.4 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 7 «Про судове рішення в адміністративній справі» задовольняючи позов про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суди повинні вказувати розмір виплати, період вимушеного прогулу та розрахунок розміру виплати необхідно зазначати в мотивувальній частині судового рішення. Розмір грошових коштів, що підлягають стягненню, зазначається цифрами та у дужках словами.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).
Сервисы для юристов