"Суд не може погодитися з тим, що відсутність постанови про визначення певного слідчого або прокурора сама по собі означає, що цей слідчий або прокурор не мав відповідних повноважень." – саме до такого висновку прийшла колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - Суд) у складі: головуючого Бущенка А.П., суддів Голубицького С.С., Крет Г.Р., при ухваленні постанови від 19.05.2020 у справі № 490/10025/17.
Мотивуючи свій висновок Суд вказав на те, що КПК України не вимагає, щоб кожне рішення, яке приймається у зв`язку з розслідуванням кримінального провадження, викладалося у формі постанови. Згідно ч. 3 ст.110 КПК України постанова виноситься слідчим або прокурором лише у випадках, передбачених цим Кодексом, або коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне.
Провівши аналіз положень КПК України Суд пересвідчився у тому, що визначення слідчого чи прокурора не є тим випадком, для якого Кодекс вимагає винесення постанови. Цей висновок було зроблено шляхом співставлення двох пунктів ч. 2 ст. 39 КПК України:
в пункті 1, який стосується визначення слідчого, слідчих або старшого слідчої групи керівником органу досудового розслідування, постанова не згадується, у той час як пункт 2 для відсторонення слідчого від розслідування прямо вимагає вмотивованої постанови. В свою чергу, ч. 1 ст. 37 КПК України не визначає, у якому вигляді має прийматися рішення про визначення процесуального керівника у розслідуванні.
Пославшись на принцип casus omissus pro omisso habendus est (пропущена норма має бути визнана навмисно пропущеною), Суд не виявив підстав додавати до тексту закону не висловлену в ньому вимогу щодо винесення постанови без прямої вказівки в КПК України і сформував більш загальний висновок про те, що відсутність у відповідних положеннях КПК України, які прямо стосуються регулювання цього питання, згадки про необхідність постанови, означає необов`язковість такої постанови для визначення конкретного слідчого або прокурора, яким доручається виконання відповідних повноважень у певній справі.
Вказане рішення стало доволі революційним, пішло в розріз зі сформованою практикою Верховного Суду та фактично знівелювало положення відомчих нормативно-правових актів Офісу генерального прокурора.
Верховний Суд неодноразово приходив до висновку, що рішення керівника відповідного органу про визначення слідчого/прокурора чи групи слідчих/прокурорів у конкретному кримінальному провадженні є процесуальним і має бути винесено у формі постанови (Постанови ВС у справах № 754/7062/15-к, № 761/20108/15-к, № 235/6337/18 та ін).
Враховуючи вимоги ст. 434-1 КПК України, Суд не міг самостійно відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, та був зобов'язаний передати таке кримінальне провадження на розгляд об’єднаної палати Верховного Суду.
Зазначене прямо відповідало б вимогам КПК України та сприяло б виконанню завдань Верховного Суду, закріплених у ст. 37 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а саме забезпеченню однакового застосування норм права судами нижчих інстанцій.
Можливо колегія суддів не знала про протилежні висновки щодо застосування відповідних положень КПК України, що були викладенні у попередніх рішеннях Верховного Суду, проте пожинати плоди такого незнання доведеться усій правовій спільноті.
Особливу вагу рішенню від 19.05.2020 надає існуюча тенденція, згідно якої суди використовують (надають перевагу) останній за часом правовій позиції Верховного Суду, що може призвести до швидкого розповсюдження відповідної судової практики.
Цікавою також є та обставина, що описаним рішенням фактично було нівельовано вимоги
п. 2 розділу IV Наказу Генерального прокурора № 51 від 28.03.2019, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 04.04.2019 за № 363/33334, згідно якого керівники прокуратур усіх рівнів відповідною постановою визначають групу прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у провадженні. Зазначене лише підтверджує революційність описаного в цій статті рішення Суду.
Блог