Одним з важливих питань судового захисту є обрання належного способу захисту, який визначає змісту позову. Неправильне обрання такого способу обертається для позивача постановленням негативного судове рішення, часовими та фінансовими втратами. Показовими у цьому плані є поширені у судовій практиці справи про визнання недійсними договорів щодо розпорядження речами одним із співвласників без згоди іншого співвласника або органом юридичної особи за межами повноважень чи іншою особою без відповідних повноважень, повідомляє yaizakon.com.ua
Захист майнових прав у справах щодо розпорядження об’єктами спільної власності без згоди співвласника ґрунтується на нормах, закріплених у ст. 369 ЦК України, а щодо спільної сумісної власності подружжя – у ст. 65 СК України. Право одного з співвласників вчиняти правочин щодо розпорядження спільним майном обумовлено згодою інших співвласників (ч. 2 ст. 369 ЦК України, ч.ч. 2, 3 ст. 65 СК України). На відміну від представника, один із співвласників укладає правочин щодо відчуження об’єкту спільної сумісної власності від власного імені, розпоряджаючись при цьому об’єктом як своїх прав, так і прав інших співвласників. Такі положення передбачені лише щодо спільної сумісної власності, співвласники об’єкту спільної часткової власності можуть надати одному з них повноваження на їх представництво під час укладення договору щодо відчуження спільної речі. Аналогічне право мають і співвласники й щодо об’єкту спільної сумісної власності (ч. 3 ст. 369 ЦК України).Правовий наслідок відсутності повноважень у одного з співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном передбачений у ч. 4 ст. 369 ЦК України та полягає у можливому визнані правочину недійсним. Ця норма не поширюється на випадки вчинення правочину одним із співвласників, коли згода інших співвласників вважається отриманою або має бути письмовою, адже у таких випадках не йдеться про надання повноважень на розпорядження спільним майном. У судовій практиці сформульована додаткова умова визнання такого договору недійсним.
Зокрема, вирішуючи спір щодо правомірності відчуження об’єкта спільної сумісної власності без згоди другого з подружжя, ВСУ у постанові від 12 жовтня 2016 року у справі № 522/2038/14 зазначив, що законодавством не передбачена недійсності правочину у такому випадку, а тому суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна. На підставі п. 6 ст. 3, ч. 2 ст. 369 ЦК України і ч. 2 ст. 65 СК України ВСУ зроблено висновок про те, що такий договір може бути визнаний недійсним лише, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, останній знав чи за обставинами справи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Аналогічна позиція наводилась ВСУ, зокрема, у постановах від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17.
Читайте статтю: Звернення стягнення на предмет іпотеки із зареєстрованими дітьми
Верховний Суд, займаючи аналогічну позиції, у постанові від 12 лютого 2018 року у справі № 753/6630/16-ц зазначив також: «Суд апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_4 в обґрунтування своїх позовних вимог не надав доказів про те, що відповідачі діяли недобросовісно, зокрема, що ОСОБА_7 знав чи за обставинами справи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що ОСОБА_6 не отримала на укладення договору згоди чоловіка, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні його позовних вимог. Правильним є висновок апеляційного суду про те, що сама по собі відсутність згоди на укладення дружиною договору позики не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди іншого подружжя, недійсним».
Тобто суд надає перевагу інтересам контрагента за такими договорами у разі його добросовісності, хоча побічно від цього «виграє» недобросовісний співвласник – сторона правочину, який порушив право іншого співвласника, позбавивши його майнового права на річ.
Врахування вартості частки, що була відчужена без згоди іншого співвласника, про що, наприклад йдеться й у п. 30 постанови Пленуму ВСУ від 21 грудня 2007 року № 11, а також збільшення частки у спільному майні того з співвласників, який не давав згоду на відчуження спільного майна (ч.2 ст. 372 ЦК України, ч. 2 ст. 70 СК України), не завжди можуть бути застосовані, оскільки обумовлені наявністю іншого спільного майна. У цьому випадку можуть бути використані способи захисту, закріплені у ч. 3 ст. 386 ЦК України.
Обумовленість можливості посилання на обмеження у повноваженнях особи, яка уклала договір, добросовісністю контрагента прямо передбачена у ч. 3 ст. 92 ЦК України. ВСУ у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16 зазначає, що дефекти у компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства у правовідносинах з третіми особами можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи. З огляду на це, у ч. 3 ст. 92 ЦК України надається захист прав третіх осіб, які укладають з юридичними особами договори різних видів. Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, коли вона діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши розумну обачність, знати про це.
В Аналізі ВССУ окремих питань судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз’яснень, викладених у постанові Пленуму ВСУ від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», надається роз’яснення щодо способу захисту у випадку, коли договір не підписувала одна зі сторін: договір є вчиненим, але наявна підстава для визнання договору недійсним згідно зі ст.ст. 203, 215 ЦК України у зв’язку з підписанням договору особою, яка не має на це повноважень, і відсутністю волевиявлення власника, якщо власник у подальшому не схвалив правочину. Однак, подальше схвалення правочину як підстава його дійсності передбачена у ч. 1 ст. 241 ЦК України для випадку вчинення правочину представником з перевищенням повноважень, тоді як у справі, на яку посилався ВССУ, експертизою встановлений факт того, що договір був підписаний не його стороною.
Слід звернути увагу на поширеність у судовій практиці і вже фактично усталеність посилання на ст. 241 ЦК України у випадках укладення правочинів керівниками юридичних осіб за межами своїх повноважень. Зазначена норма стосується відносин представництва. Так, відповідно до цієї статті правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки з моменту вчинення цього правочину. У ч. 1 ст. 237 ЦК України представництвом визначене правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Однак, керівник юридичної особи не є відокремленим суб’єктом правовідносин (юридичній особі притаманна ознака організаційної єдності), яким є представник у відносинах представництва.Змішування правових понять «представник» і «орган юридичної особи» можна частково пояснити термінологією, використаною у ст. 92 ЦК України, яка передбачає, що юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.
Читайте статтю: Новації Верховного Суду у питаннях звернення стягнення на предмет іпотеки
Блог